1.1 Населення і демографічна ситуація у працях суспільних географів

Населення - сукупність людей, що населяють певну територію. Це може бути конкретний населений пункт (місто, село), країна, економічний регіон, континент і світ в цілому.

Населення характеризується певними кількісними та якісними ознаками, передусім структурою (статево-віковою, етнічною, професійною, соціальною та ін.), розселенням по території, рівнем культури, освіченості тощо.

Населення займає особливе місце у системі природа-населення-господарство, бо виступає виробником і споживачем матеріальних і духовних благ, посередником між виробництвом і природою. Слід також відмітити, що населення є найбільш динамічним компонентом в економічно-географічній системі.

Різні аспекти життєдіяльності населення розглядають різні науки, передусім географія, соціологія, етнографія, демографія, біологія, медицина, економіка, психологія та ін. Всі вони мають свій предмет дослідження, методику відбору, систематизації та аналізу інформації, свої методи вивчення. Предметом вивчення географії населення є географічні відмінності складу і відтворення населення, територіальний розподіл і розміщення населення, географічні відмінності в культурі, побуті і навиках населення, трудові ресурси та територіальні особливості їх використання, населені пункти та їх територіальні системи. Тобто, географія населення покликана комплексно характеризувати населення країни або окремого регіону і окремих поселень як місць життя і праці людей, виявляти закономірності і регіональні особливості їх формування, проблеми розвитку.

Географія населення має тісні і різнобічні звязки з іншими науками, що вивчають населення. Однією із таких наук є етнографія - історична наука, яка вивчає походження, культуру, побут і звичаї різних народів. Для географії необхідні відомості про типи жител, побут, виробничі навики різних народів, їх матеріальну культуру.

Географія населення також тісно повязана із соціологією, наукою про закони розвитку суспільства. Особливо цікавим для географів є напрям цієї науки, що вивчає конкретні взаємовідносини між окремими групами людей, які виникають у процесі їх спільного життя і трудової діяльності. Крім того, соціологічні дослідження дають матеріал про вивчення мотивів міграції, регулювання сімей та ін.

Значною мірою географія населення спирається на окремі галузеві економічні дисципліни та економіку трудових ресурсів, отримуючи від них методи складання і аналізу балансу трудових ресурсів, розрахунків їх потреби у різних галузях..

Географія населення як географічна дисципліна, перебуває у тісному взаємозвязку із усіма вітками географії. Фізична географія дає знання про природні умови для життя людей, їх вплив на фізичний та духовний розвиток людей. Економічна географія використовує знання географії населення для вивчення особливостей розміщення виробництва, впливи трудових ресурсів на спеціалізацію і територіальну організацію виробництва. Особливо тісні контакти географії населення із соціальною географією, насамперед із такими її вітками, як: географією сфери послуг, медичною географією, географією релігії, географією соціального неблагополуччя, електоральною географією та ін. Вивчення цих наук повинно починатись з вивчення населення, яке є споживачем різноманітних послуг.

Оскільки географія населення використовує картографічний метод дослідження, то, відповідно, має звязки з картографією, від якої запозичує способи картографування населення та методи вивчення соціальних явищ за географічними картами. Але основною суміжною наукою географії населення є демографія. Ця наука вивчає процеси відтворення населення (“demos”- із грецької “народ”) і дає для географії населення відомості про природний та механічний рух населення, його статеву і вікову структуру. А без цих даних неможливо виявити географічні закономірності відтворення населення, його структуру і переміщення.

Як самостійна наука демографія сформувалася в другій половині XIX століття, хоча зародки її зявилися набагато раніше. Основоположником демографії вважають Джорджа Граунта, автора книги “Природні і політичні спостереження, за бюлетенями смертності” (Лондон, 1662), в якій він зумів визначити деякі біологічні та соціально-економічні фактори смертності, а також виявив ряд демографічних закономірностей. Дослідження Дж. Граунта продовжив В.Петті.

В Україні перші ознаки зародження демографічної думки відносяться до зламу XVII-XVIII століть. ЇЇ фундатором став К. Зиновіїв, який створив енциклопедію способу життя українського народу того часу. В ній він відзначає

такі демографічні явища як високу смертність чоловіків, кількісну перевагу жінок у суспільстві, неплідність, тощо. Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України налічує більш ніж двохсотрічну історію. Відомості про чисельність дворів зявляються вже у 20-30-ті роки XVIII століття у працях І. К. Крилова та Г. Ф. Юнкера. Проте ці відомості стосувалися лише Лівобережної України. Г. Ф. Юнкер був першим, хто звернув увагу на причини, що стримували зростання заселеності краю.

У розвиток демографічної думки вагомий внесок зробив П. О. Румянцев, за ініціативою якого було проведено генеральне описання Лівобережної України. Вперше було враховано не лише чоловіче, а й жіноче населення, їхній стан здоровя та працездатність. Вперше були отримані дані про міграції населення. Передбачений цією програмою принцип групування віків пізніше почав використовуватись при визначенні вікового складу населення Лівобережної України. Значний інтерес становлять погляди В.Г. Полетики, який наблизився до ідеї розвитку народонаселення і по-суті сформулював концепцію поступового зростання народонаселення повязуючи його з культивуванням родючості ґрунтів людиною .

Загалом демографічна думка в Україні у XVIII столітті пройшла важкий і значний шлях. Вирішальну роль у її розвитку відіграли російсько-українські наукові звязки: обмін ідеями та вченими, постійні контакти Києво-Могилянської академії, Петербурзької Академії наук та Московського університету.

Зародження істотко-демографічного вивчення народонаселення в Україні наукового напрямку належить до першої половини XIX століття. Важливе значення мають погляди М. А. Маркевича, який був першим українським істориком, котрий звернув увагу на вплив природного руху й міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демогрфічних позицій. Його цілком заслужено можна вважати фундатором історико-демографічного вивчення населення України.

Також на початку XIX століття в Україні зявляються дослідження соціолого-демографічного характеру. Їх започаткував В.Н. Каразін, який займався вивченням природного приросту в різних соціальних групах населення, а також показав особливості природного руху міського і сільського населення.

Для становлення демографічних знань важливе значення мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. В цей період було відкрито Харківський (1805), Київський (1834) та Одеський (1865) університети.

Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток у Харківському університеті у працях І.М. Ланга та А.Ф. Павловського. Зокрема було запропоновано складати таблиці смертності по окремих соціальних групах. У 1840-1850-х років сформувалась Київська школа статистики, головні теоретичні тези якої були викладені Д.П. Журавським. Він зазначав, що для вивчення процесів відтворення населення недостатньо використовувати лише дані про природний рух. Повну картину можна отримати вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграції та розселення. Також важливими для вивчення демографічної ситуації в Україні у другій половині XIX століття були розробки та дослідження соціал-гігієністів І.П. Скворцова, М.М. Кузнецова, О.Ю. Корчак-Чепурківського, А.І. Якобія, М.С. Уварова та інших. Головною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертності,особливо дитячої, а також смертності сільського та міського населення в її віковому розрізі.

Наприкінці XIX - початку XX століття був зроблений певний крок уперед у вивчення соціальної структури населення і його міграції. Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А.С. Броневича, О.О. Русова, К.Г. Воблого. Центральною проблемою у розвитку демографії в Україні в 20-30-ті роки було теоретичне та конкретно-соціологічне вивчення смертності. Робота щодо вивчення смертності проводилась Інститутом демографії АН УРСР, а підсумки цього дослідження були підбиті в монографії М.В. Птухи. Вченим було розроблено спеціальну методику для побудови повних і сумарних таблиць смертності. Праці вченого та його учнів дозволили вперше виявити особливості сільської та міської смертності в Росії, встановити особливості смертності для одинадцяти народів європейської частини Росії. На особливу увагу також заслуговують праці українського демографа Ю.О. Корчак-Чепурківського, який вперше побудував таблиці смертності, що охоплювали як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії вчений визначив на прикладі України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя. Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у звязку з реалізацією ними генеративної функції. Розвиваючи ідею М. Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні демографічних процесів, Ю. Корчак-Чепурківський побудував першу в СРСР таблицю шлюбності.

Увага українських географів була зосереджена на широкому колі проблем. Досліджували питання професійного складу населення, його грамотності, міграцій, комплексно вивчали населення великих міст. Ці проблеми знайшли своє відображення у працях А.П. Хоменка, Ю.М. Масютіна, М.М. Трачевського, І.В. Лебединського та інших. Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії. Ці дослідження проводилися вченими Всеукраїнської Академії наук С.В. Шамираєм, О.І. Барановичем, Б.В. Вологдіном та іншими.

Наприкінці 30-их років дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже припинені й відновилися лише у 60-ті роки. Детальний опис демографічних процесів на території України початку XX ст. знаходимо у працях вчених Інституту демографії АН УРСР - М. Птухи, Ю. Корчак-Чепурківського, П. Пустохода, А. Хоменка та ін. Вони здійснили аналіз процесів смертності у різних регіонах і серед різних вікових груп населення, впливу вікової структури продуктивність праці у виробництві, демографічне прогнозування.

Дослідження також проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР. У розробках присутня комплексна оцінка демографічної ситуації в Україні, досліджено тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики.

Важливе значення також мали праці українського вченого В. Кубійовича, який написав багато наукових праць, в яких висвітлювались питання географії населення України та окремих її регіонів (передусім Галичини, Закарпаття, Волині). Поруч із ним у передвоєнний період у галузі демографії працювали О. Степанів, М. Кулицький, В. Огоновський. О. Степанів здійснила комплексне і найбільш повне дослідження міста Львова, яке вважають зразком географічної характеристики міста (“Географічний нарис Львова”, 1938; “Сучасний Львів”, 1943; “Архітектурне обличчя Львова”, 1945 та ін.). В. Огоновський видав серію статей та книжок з проблем демографії та етнографії Галичини, Полісся, західних земель України, в яких розкрив особливості природного руху, густоту населення, його етнічний склад. М. Кулицький автор великої кількості карт, що відображають населення, у “Атласі України і сумежних країв” (1937 р.) та “Енциклопедії Українознавства”.

Демографічні дослідження України ті її регіонів почали активно розвиватись у 60-70-ті і наступні роки XX ст. Різним аспектам цього напряму присвячені статті Є. Капчинської, Ф. Д. Заставного, Є. Янковчької, А. Єлоненка, І. Білоконя, Д. Стеченка, О. Коржа, М. Ковтонюка, Б. Заставецького, М. Петриги, Є. Качана, Т. Буличевої, П. Копчака, О. Топчієва, М. Фащевського, В. Джамана, Г. Анісімової, І. Горленко.

Зараз географічні аспекти відтворення й розвитку населення вивчають у ВНЗ України та в Інституті географії НАН України. Проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування. Історико-демографічні розробки здійснюють в Інституті економіки НАН України, комплексні соціально-демографічні дослідження - в Інституті соціології НАН України, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, Національному інституті стратегічних досліджень України, Волинському національному університеті імені Лесі Українки, Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, Львівському національному університеті імені Івана Франка, Харківському національному університеті імені С.Каразіна.

Вивченню загальних питань і проблем демографічного розвитку нашої держави й окремих її регіонів присвячено праці багатьох вчених, зокрема таких як В.О. Джаман, А.І. Доценко, І. Прибиткова, Г.Г. Старостенко, О.Г. Топчієв, О.У. Хомра, М.І. Фащевський, Е. Лібанова, С. Пирожков, А. Ревеноко, А.М. Слащук та інші. У багатьох дослідженнях ми бачимо висвітлення загальних та окремих питань, які стосуються демографічної ситуації в державі або великих регіонах. Зокрема, М.І. Фащевський, проводячи аналіз методологічних аспектів дослідження географії населення, особливу увагу звертає на необхідність вивчення соціально-демографічної ситуації в Україні та її регіонах, враховуючи тенденції в депопуляційних процесах. Аналізу демографічної ситуації в окремих регіонах України присвячено праці В.О. Джамана, Ю. Дехтяренка, Н. Гринчука, Н. Паньків, В. Яворсьої, А. Слащука та інших науковців, у яких висвітлено особливості регіональної диференціації населення та тенденції демографічного розвитку окремих територій. Питаннями вивчення міграцій займаються О. А. Малиновська, Е. Лібанова, О. Позняк. Але в той же час слід відмітити, що недостатнім залишається вивченість просторових особливостей протікання демографічних процесів в окремих регіонах України. Так, основними дослідженнями в Західному регіоні є дослідження науковців Львівського університету. Зокрема в дослідженні О.Р. Перхача (Демогеографія регіону в умовах депопуляції населення (на матеріалах Львівської області)), який досліджував демографічні процеси у Львівській області було здійснено наступне:

- поглиблено погляди на систему понять та категорій у демогеографії;

- розроблено поняття демогеогафічного положення області та його місце в системі суспільно-географічного положення;

- проведено історико-географічний аналіз чисельності та розселення населення, виділено фази демографічного розвитку впродовж XX _ва. територіальні відміни;

- здійснено інтегральне демогеографічне районування.

Лабінська Г.М. (Жіноче населення регіону: суспільно-географічні аспекти (на матеріалах Львівської області)):

- Поглиблено погляди на систему понять та категорій;

- Сформовано авторську методику геоаналізу жіночого населення;

- Окреслено територіальні відмінності.

Паньків Н.Я. (Демографічний розвиток гірських районів Українських Карпат):

- виявлено закономірності еволюції демографічного розвитку гірських районів Українських Карпат;

- проаналізовано динаміку чисельності населення гірських районів у межах висотних поясів за 40-річний період;

- розроблено типологію і проведено районування демографічної структури населення, в основі якого покладені показники народжуваності, смертності, природного приросту, шлюбності і розлучуваності;

- виділено типи територій на основі урахування характеру динаміки демографічних процесів;

- узагальнено сукупні показники, які розкривають сучасні тенденції динаміки демографічної структури населення в гірських районах і їхній вплив на розселення.

Особливе місце зараз має регіональний підхід до вивчення населення і його розселення. Регіональна географія населення дає змогу побачити різноманітність та неоднорідність населення у різних регіонах країни, порівняти територіальні відмінності у його структурі, визначити вплив суспільних та природно-географічних чинників на розміщення населення.