1. МІСЦЕ І РОЛЬ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ В ЕКОНОМІЦІ КРАЇНИ

Економічна оцінка природно - ресурсного потенціалу України передусім повинна базуватись на реальних показниках, якщо розраховувати запаси ресурсів на 10 років то наша країна багата, а якщо на більше років то що - бідна! Ні не бідна якщо правильно її використовувати.

На всіх етапах розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людей і природи. В умовах науково - технічного прогресу очевидним є посилення взаємодії і взаємозалежності матеріального виробництва і природи. Подальший розвиток продуктивних сил неминуче повязаний з включенням у господарський обіг дедалі більшої кількості природних ресурсів і збільшення навантаження на навколишнє середовище. Використовування природних багатств повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил України і навпаки, наявність відповідних природних умов і ресурсів істотно впливає на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи їх динаміку. Зростання економічного значення природних умов і ресурсів полягає в тому, що вони розглядаються не тільки як предмети праці, а і як засоби виробництва. Нині особливо актуальними є, наукові дослідження необхідності формування дієвого економічного механізму використання природних ресурсів.

Природно-ресурсний потенціал -- сукупність усіх природних засобів, запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, використанні для досягнення певної мети. Ресурси - це запаси, цінність, можливості, засоби. Природно-ресурсний потенціал важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по-ширеного трактування під природними ресурсами ро-зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз-витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови -- це тіла й сили природи, які мають істотне зна-чення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій дія-льності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ре-сурси, і як умови. До основних характеристик природ-но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло-ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз-міщення ресурсного потенціалу. Розрізняють компонентну, функціональну, територі-альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура ха-рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна -- різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна -- мож-ливості відтворення та ефективної експлуатації при-родних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді-ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо-логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч-ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп-ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне-ральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

Використання в економічній системі природних ресурсів ви-магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех-нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража-ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів -- необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша -- характеризує економічні ре-зультати використання природних ресурсів, друга -- економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се-редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо-вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен-ти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими за-тратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобі-гання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко-ві витрати з соціальних фондів тощо.

Для розміщення галузей народного господарства велике зна-чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на-родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді-ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс-тю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позаба-лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо-мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко-рисних копалин: А -- докладно розвідані та вивчені; В і СІ -- розвідані менш докладно; Сг -- оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ разом з прог-нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ-луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

а) паливно - енергетичні;

Паливно-енергетичний комплекс -- це сукупність га-лузей промислового виробництва, які здійснюють видо-буток палива, виробництво електроенергії, їх транспор-тування та використання. До складу паливно-енерге-тичного комплексу входять галузі паливної промисло-вості (вугільна, нафтова, газова, торфяна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лі-нії електропередач. ПЕК -- це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК -- це крупна між-галузева територіальна система, складова частина єди-ного господарського комплексу країни; це базовий комп-лекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонуван-ня -- надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

Запаси вугілля на території України зосередженні в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпров-ському (Табл.1). В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома вага належить Донецькому басейну -- 87,0% (101,9 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському -- відповідно 2,0% (2,3 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд. т), крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей -- 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі -- 0,2 млрд. т. Із загальних запасів 42,5 млрд. т віднесено до прогноз-них ресурсів, (Табл.1).

РОЗМІЩЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАПАСІВ ВУГІЛЛЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ на 01.01.1999 p.*

* За даними Державного балансу запасів корисних копалин України (вугілля).

Наведенні в (Табл. 2) дані характеризують стан вугільних басей-нів України. Вони свідчать про те, що геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2 м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна -- становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт, на част-ку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт.

Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів вугілля -- від 1 до 1,5 м. Небезпека рапто-вих викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний пока-зник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмеже-ні (2,0% усіх запасів вугілля України).

В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від камяного має більш низьку теплотворну здатність і використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів, які споживаються населенням на комуналь-но-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ прово-диться підземним та відкритим способом.

Частка відкритих роз-робок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика -- максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах -- 64 м. Зольність видобутого вугілля ниж-ча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВУГІЛЬНИХ БАСЕЙНІВ УКРАЇНИ

(за даними 1999 р.)

Із загального обсягу постачання вугілля на територію України до 95% припадає на донецьке вугілля, з якого майже 30% стано-вить коксівне. Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпров-ського басейну використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі економіки.

Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення влас-них потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних ро-довищ України, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у вугільній промисловості.

На території України вперше видобуток нафти розпочато в Передкарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового вироб-ництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX -- на початку XX ст. із засто-суванням глибокого буріння свердловин.

У той же час було відкрито і ряд інших родовищ у Передкар-патті. Найбільшого рівня видобуток нафти досяг в цьому районі у 1909 р. (2053,1 тис. т), однак у подальшому він почав знижувати-ся і становив у 1938 р. 370 тис. т.

У повоєнні роки було відкрито нові родовища в Передкарпатті -- Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та ін.

В результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на наф-ту і газ у східних районах України було відкрито майже 150 наф-тових родовищ у Полтавській, Сумській та Чернігівській облас-тях, які за видобувними запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших належать -- Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанів-ське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості республіки.

Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазо-носний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіо-ні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.

Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснює-ться не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000--2500 м, в той час як середня глибина основ-них покладів нафти становить 3000--4000 м.

Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Так, загальне спрацювання основних фон-дів по AT «Укрнафта» становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.

Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обу-мовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших -- це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Україні.

Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшен-ня видобутку нафти. Одночасно наявність на території України значної кількості науково обгрунтованих прогнозних запасів ви-сокоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродук-тах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успі-хи цієї галузі прямо залежать від результатів геологорозвідуваль-них робіт по пошуку нафти.

В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопе-реробних заводів (НПЗ) -- Кременчуцький, Лисичанський, Херсон-140, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський. Перший з них побудований у 1966 p., його потужність з пер-винної переробки нафти становить зараз 18,6 млн. т. за рік. Другий побудований у 1976 р. і має потужність 16,0 млн. т за рік. Решта заводів (крім Дрогобицького) споруджені ще в довоєнні роки і мають значно меншу потужність. У повоєнний період в ре-зультаті реконструкції їх потужності зросли до 2,7--7,1 млн. т за рік (1997 p.). Разом з тим глибина переробки нафти в країні за-лишилась досить низькою -- до 60%. У Західній Європі вона до-сягла узагальнено 80%, а у США -- понад 90%. Зазначені дані по Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених наф-топродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна потужність вторинних процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% по-тужності первинних процесів (близько 12% з 35% -- поглиблен-ня переробки нафти, 23% облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з сучасного світового рівня роз-витку нафтопереробки.

Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної про-мисловості України, недосконалість технологічних схем НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів викликають інтенсивне забруд-нення навколишнього середовища. Основними забрудниками від нафтопереробних заводів є сірчані сполуки, окисли вуглецю, сір-ки азоту, сажа тощо.

Розвиток газової промисловості в Україні розпочався наприкін-ці XIX ст. На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який використовувався переважно для освітлення вулиць, особняків, вокзалів тощо. У промисловості такий газ майже не використовувався.

Завдяки зростанню обсягів геологічної розвідки та буріння свердловин у 1946--1950 pp. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке газові родовища, а також нові гори-зонти на Опарському та Дашавському родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.

Відкриття і введення в експлуатацію в останні роки нових га-зових родовищ створили передумови для перебудови системи га-зотранспортних магістралей значної протяжності: Дашава -- Київ, Дашава -- Калуш -- Галич -- Добівці, Бендери -- Івано-Франківськ.

Важливе значення для газової промисловості та її розвитку мало введення в експлуатацію у 1956 р. Шебелинського газового родовища в Харківській області. В подальшому були відкриті та-кі великі газові родовища, як Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Розбишівське, Машівське, Пролетарське та Рибальське (на схо-ді України), а також Хідновицьке, Пинянське, Бітків-Бабчинське (на заході).

У межах України зараз виділяється девять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє обєднати їх в три нафтога-зоносні регіони: Східний -- Дніпровсько-Донецька газонафтонос-на область; Західний -- Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закар-патська і Волино-Подільська та Південний -- Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березансь-ка область.

При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігів-ську області; Західний -- Волинську, Львівську, Івано-Франків-ську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний--Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.

Запаси природного газу категорій А+В+Q станом на 01.01.1999 р. становлять 1098,4 млрд. м3, категорії С2 -- 331,3 млрд. м3 (табл.3).

Запаси газу категорій А +В + СІ + СІ зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від за-гальних запасів цих категорій в цілому по Україні. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%).

Крім цього, Україна станом на 01.01.1999 р. має перспективні ресурси (Сз) -- 711,89 млрд. м3, прогнозні ресурси (ДІ + Д2) -- 2651,79млрд. м3.

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобут-ку в останні роки становить 21--22% .

РОЗМІЩЕННЯ ЗАПАСІВ ПРИРОДНОГО ГАЗУ ПО НАФТОГАЗОНОСНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ

на 01.01.1999 p., млрд. м³ *

* За даними Державного геологічного підприємства ГЕО. ІНФОРМ.

До того ж спо-стерігається тенденція до зростання цього показника. Це повя-зано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у при-родному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.

Перспективи розвитку газової промисловості України повя-зані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обся-гів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати до-сягнення науково-технічного прогресу, зокрема новітніх техно-логій і техніки.

Екологічні проблеми в газовій промисловості мають свою специфіку, яка визначається в основному відчуженням та забруд-ненням земель в районах промислової експлуатації газових родо-вищ та проведенням геолого-пошукових робіт на нафту й газ. Щодо використання природного газу в різних секторах економі-ки та галузях народного господарства, то цей вид ресурсу є най-більш екологічно чистим порівняно з такими енергетичними ре-сурсами, як вугілля, мазут, торф.

На території України розміщено понад 2,5 тис. родовищ тор-фу, а геологічно його запаси становлять 2,46 млрд. т., з них промислових 1,84 млрд. т. що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Жито-мирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні геологічні запаси горючих сланців оцінюються в 4 млрд. т. Відомі іх родовища на межі Черкаської і Кіровоградської (Болтинське) і в Хмельницькій областях (Флоріанівське), в Карпатах (менілітові сланці).

Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування населення повязаний з використанням енергії.

Енергетичною основою розвитку продук-тивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є електрична енергія. Застосування електроенергії дало змогу просторово розєд-нати робочі машини і первинні генератори, відокремити місце виробництва енергії від її споживачів. В результаті виробництво енергії, її передача і розподіл відокремились у самостійну галузь -- електроенергетику, а споживачі енергії розосередились по різних галузях промисловості і народного господарства. Це відкрило простір для концентрації виробництва в різних галузях і роз-міщення виробництва на відстані від енергетичних джерел.

Умови і фактори розміщення обєктів електроенергетики за-лежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.

Сумарна встановлена потужність електростанцій України на 1.01.1999 р. становила 51,87 млн. кВт, у тому числі за типами: теплові -- 31,72 млн. кВт (61,2%), атомні -- 12,82 млн. кВт (24,7%), ГЕС + ГАЕС -- 4,69 млн. кВт (9,0%) і блок-станції про-мислових підприємств -- 2,64 млн. кВт (5,1%).

Електростанціями України в 1999 р. було вироблено 173 млрд. кВт - рік (Табл. 4). електроенергії, у тому числі більше половини -- на тепло-вих, близько 40% -- на атомних і майже 4% -- на гідроелектростан-ціях. Загальний спад виробництва електроенергії за 1991--1997 pp. складає 122,0 млрд. кВт - год. Він був спричинений переважно за-гальним зниженням споживання електроенергії галузями народного господарства (особливо в промисловості), скороченням експорту та гострою нестачею паливних ресурсів для електростанцій.

В (Табл. 4), наведено дані про виробництво електро-енергії на існуючих типах електростанцій обєднаної енергетич-ної системи України у 1990, 1995 і 1999 pp. та його розподіл по областях в регіонах.

Основними районами концентрації великих конденсаторних електростанцій (КЕС або ДРЕС) є: на сході України -- Дніпропет-ровська, Запорізька, Донецька, Харківська та Луганська області; на Заході -- Львівська та Івано-Франківська області; в центрі -- Вінницька та Київська області.

ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ОБЄДНАНОЮ ЕНЕРГЕТИЧНОЮ СИСТЕМОЮ УКРАЇНИ

у 1990,1995 та 1999 pp., млрд. кВт * еа рік.*

* За даними Міністерства енергетики України.

Великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та ін. Пять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельниць-кій, Рівненській областях. Основні гідроелектростанції знаходя-ться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) -- в Київській області, Ка-нівська ГЕС -- в Черкаській, Кременчуцька -- в Полтавській, Дніп-родзержинська -- в Дніпропетровській, Каховська -- в Херсон-ській області та Дніпрогес -- в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС -- у Львівській області.

Основну електроенергетичну базу України становлять тепло-електростанції (Запорізька, Вуглегірська, Зміївська, Трипільська, Придніпровська, Ладижинська, Бурштинська, Київська ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6),

атомні електростанції (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська) та гідроелектростанції (найбільші шість станцій Дніпровського каскаду).

б) рудні;

Запаси залізних руд зосереджені в Криворізькому басейні (запаси близько 18 млрд. т), Кременчуцькому (4,5 млрд. т) і Білозерському (1,4 млрд т) залізорудних районах. Залізні руди Керченського басейну (1,8 млрд т) -- осадового походження з невисоким (до 37%) вмістом за-ліза. Проте вони містять марганець (до 5%) і ванадій, що підвищує їх цінність для металургії.

Україна багата на марганцеві руди. Нікопольський марганцеворуд-ний басейн -- один із найбільших у світі, його площа 5 тис. км²; рудний пласт (осадового походження) має потужність до 2 м. Загальні запаси марганцю в Україні 3,5 млрд. т., і з них промислових - 2,3 млрд. т.. Україна забезпечує 32% його світового видобутку.

Великі родовища титанових руд розробляються в Дніпропетровській і Житомирській областях. Значними є запаси уранових руд (Кірово-градська, Дніпропетровська обл.), кіноварі (ртутної руди) (Донецька, За-карпатська обл.), нікелевих руд і хромітів (Кіровоградська, Миколаїв-ська обл.). Родовище алюмінієвих руд виявлено в Дніпропетровській обл., поліметалічних руд -- на Закарпатті і в Донбасі, бокситів -- у Дніпропетровській області; алунітів -- у Закарпатті; нефелінів -- у Приазовї. Мідні руди є в Донецькій області, в Карпатах, молібден - у середньому Придніпровї, Побужжї, олово - у Приазовї, ванадій у Житомирській області. Унікальні родовища сиро-вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен-тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазовї. Пошуки золота увін-чалися відкриттям у 90-х рр. родовищ у Придніпровї, на Закарпатті. Перспективні в цьому відношенні Приазовя і Донбас.

в) нерудні;

Україна багата на гірнохімічну сировину, серед яких: ку-хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо.

Великі запаси калійно-маг-нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків-ській та Львівській областях. У Львівській області на Роздольському та Яворівському родовищах є великі запаси самородної сірки, запаси якої оцінюються в 9 млрд. т. Знайдено відомі поклади кухонної сілі в Словянську, Артемівську, Солотвино, Дрогобичі, Калуші, Долини.

Великі запаси флюсових вапняків в Донецькій області та в Криму, а доломітів - у Донецькій, Дніпропетровській і Закарпатській областях. Особливо багато запасів в Україні високоякісного каоліну, запаси якого зосереджені в Житомирській, Хмельницькій, Черкаській, Дніпропетровській, Запорізькій і Вінницькій областях. Також в Україні є запаси фосфоритів, що залягають у Придніпровї , Сумській і Харківській області, і ще виявлено графіт в Запорізькій та Донецькій областях.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти в Рівненській, Донецькій, Дніпропетровській областях, мармур у Карпатах, Криму. Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. кв. м., мурувального каменю - 375 млн. кв. м.. Вапняки є в Придністровському, Донбаському, Кримському ареалах, а крейда, мегель - Волинський, Подільський, Сумський ареали. Родовища бетонітів - Черкаське, Камиш -Бурунське. Промислові запаси скляних пісків - 120 тис. т. вони містяться більш як у 20 родовищах найбільші; Авдіївське, Новоселівське, Глібівське.

У Волинській і Рівненських областях, Приазовї та Кривому Розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, буритин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро-винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак-тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час-тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду-вальних робіт тощо.

г) біологічні;

Фізико-географічне положення, особливості літогенної основи та геологічного розвитку, рельєфу, клімату, залягання підземних і поверхневих вод, густота річкової мережі, заболоченість території, специфіка ґрунтового покриву, інтенсивність і територіальні особливості антропогенної діяльності тощо безпосередньо впливають на географію багатого і різноманітного рослинного і тваринного світу України.

Флора України

Територія України входить до Циркумбуральної, а також частково (Південний берег Криму) до Середземноморської областей Кореального підцарства Голарктичного флористичного царства і маж характерну для названих регіонів рослинність.

Рослинний світ та його географія в Україні порівняно вивчені. Республіка відноситься до країн з великою різноманітністю флори. З 300-350 тис. видів вищих рослин Земної кулі, наприклад в Україні налічується понад 25 тис., у тому числі водоростей -- близько 4 тис., грибів і слизовиків -- понад 15 тис., лишайників -- більше ніж 1 тис., мохоподібних -- майже 800 і судини стих рослин -- понад 6,5 тис. видів.

Про багатство і високу видову насиченість рослинного світу на одиницю площі України свідчать такі зіставлення. Природна флора судинних рослин налічує 4523 види, тоді як у Білорусії -- 1460, Молдові -- 1762, Польщі -- 2300 видів. В Україні значно більша кількість видів припадає на один рід -- 4,45; У Білорусії -- 2,66, Польщі -- 3,00

Найбагатшими за видовим складом є родини айстрових, злакових, бобових, трояндових, губоцвітих, хрестоцвітих, гвоздикових. У республіці росте близько 80 видів дерев, 280 чагарників, 985 однорічних травянистих рослин, з вищих рослин 600 видів є ендотермічними; майже стільки ж рідкісних і зникаючих рослин. Понад 150 видів рослин занесено до першого видання Червоної книги України, яку було засновано в 1976 р. (до другого видання потрапило вже понад 400 видів судинних рослин). Особливо багато ендемічних, рідкісних та зникаючих видів є в Кримських горах і Карпатах -- майже половина всіх ендемічних і близько 30 % усіх рідкісних та зникаючих видів. Природна рослинність збереглася лише на 20 % території республіки; культивується більше тисячі видів рослин. У процесі виробничої діяльності рослинний світ суттєво змінився: протягом XVI -- XIX століть у Лісостеповій зоні площа лісів скоротилася більш ніж у пять разів, а площа найцінніших дубових і букових лісів тільки у XIX ст. зменшилася на чверть.

Понад 30 % площі України припадає на масиви, де збереглася природна чи вторинна напівприродна рослинність, серед якої широкий видовий склад лікарських (100 видів), вітамінних (понад 200), жиромасличних (300), медоносних (понад 1000), дубильних та фарбувальних (по 100). Шкідливими в флорі України є близько 600 видів бурянів.

Природна рослинність переважно збереглася в лісах, заповідних територіях, на постійних луках і пасовищах, схилах балок і яруг.

Понад 100 видів налічують в Україні деревні рослини.

Ліси України виконують багатопланові народногосподарські функції: вони дають цінну сировину, мають велике протиерозійне, кліматичне, санітарно оздоровче, природоохоронне значення.

У 1989 р. ліси займали 8,6 млн. га, що на 1,4 млн. га більше ніж у 1965 р. Площа лісів державного значення дорівнює 6,2 млн. га (У 1961 р. -- 5,4 млн. га). Вкрита лісом площа республіки становить 14,3 %. Це в 2 рази менше ніж, наприклад, у Польщі. На Україні розширюється площа лісів, які під час війни і в повоєнні роки безсистемно вирубувалися: за період з 60-х років заліснень близько 4,5 млн. га. Проводиться лісонасадження зокрема в Степовій зоні. Ліси тут здебільшого мають природоохоронне значення і створюються у вигляді лісосмуг.

Лісистість у різних частинах і регіонах республіки нерівномірна. Вона значно виза від середньо республіканської на заході і півночі, особливо в Карпатах, а також у Кримських горах. З просуванням на південь і Південний схід лісистість поступово зменшується. У західній та північній частинах республіки вкрита лісом площа становить 20-40 %, в Карпатах -- понад 60 %, на Поліссі -- 25,7 %. На півдні республіки лісові площі невеликі (у Криму лісистість становить 10 %, у Степу -- 4 %). Незважаючи на те, лісові масиви та лісосмуги виконують тут важливі ґрунтозахисні та водоакумулятивні функції, вони часто створюються безсистемно; за ними переважно не забезпечується належного догляду.

Потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20-25 %, а решту -- за рахунок доставки лісу з північної частини європейської території Росії та Сибіру.

В Україні зосереджено значні запаси цінних лісових порід: дубові насадження становлять 15 %, букові -- 20 %, ясеневі 10 % відповідних насаджень колишнього Радянського Союзу. Саме площа цінних порід зростає найшвидшими темпами. У той же час скорочується площа менш цінних порід (осика, граба).

У лісах республіки ростуть шпилькові, твердолистяні і мяколистяні породи. Переважно хвойні, на які припадає 54 % загального запасу деревини. Сосна (35 %) зосереджена в основному на Поліссі. На ялину (смереку) припадає 16 % загального запасу деревини (Карпати). Ялиця (також росте в Карпатах) займає третє місце (3 %).

Близько 40 % загальних запасів деревини -- це твердолистяні породи: дуб високостовбурний (18 %), дуб низькостовбурний (близько 4 %), бук (13 %), граб (2 %). Дуб переважає на Поліссі і в Лісостепу, бук -- у західній частині республіки (переважно по Збруч) і в Криму. Мяколистяні породи -- береза, осика, вільха сіра вільха чорна, липа, тополя та ін. -- займають 7 % загального запасу деревини і зосереджені на Поліссі та в Лісостепу.

Загальний запас деревини становив на Україні (1989 р.) 1319,9 млн. м³, що майже на 300 млн. м³ більше, ніж у 1978 р. (1025,5 млн. м³), в тому числі в лісах державного значення відповідно 1048,2; 400 (і 850,7) млн. м³. У розрахунку на душу населення припадає в середньому близько 0,2 га лісу, а запасу деревини -- 26 м³. Це відносно низькі показники. В Україні є необхідні умови для збільшення наведених показників.

Ліси багаті на ягоди, гриби, плоди дикорослих рослин, лікарські рослини. Вони відіграють також важливу водоохоронну і водозахисну роль, використовуються для відпочинку населення. В лісах ростуть білі гриби (боровики), рижики, підберезовики (козарі), підосичники (червоноголовці), маслюки, опеньки та ін. Поширена груша, яблуня, черешня, смородина, обліпиха, шипшина, ліщина, терен, глід, суниця, малина, ожина, чорниця тощо.

Серед цінних рослин, які використовуються в медицині, в Україні лікарськими визнано майже 250 видів, у тому числі 150 -- науковою медициною. (Інші застосовуються лише в народній медицині). Заготовляється близько 100 видів, з них в широких масштабах -- 40-50 видів. Головними по заготовлі лікарських рослин є райони Полісся та Лісостепу, а також Карпати.

Україна багата такими лікарськими рослинами, як валеріана, шипшина, фіалка триколірна, шавлій, дурман, кульбаба, материнка звичайна, барвінок малий, лепеха звичайна, цмин пісковий, суниці лісові, живокіст лікарський, оман високий, ромашка, брусниця, чорна порічка, чорниця, малина, калина, лаванда, мята перцева, горицвіт весняний, меліса, золототисячник, кропива дводомна, чистотіл, звіробій, подорожник великий, обліпиха, цикорій дикий, толокнянка, спориш звичайний, конвалія та ін. Багато видів дикорослих лікарських рослин уже занесено до Червоної книги України. Це -- цибуля ведмежа, тирлич жовтий, астрагал шерстистоквітний та ін. Більшість лікарських рослин росте в природних умовах, деякі -- культивуються людиною. Для лікувальних цілей використовують листя, стебла, плоди, коріння. Заготівля здійснюється переважно навесні, влітку і восени (рідше зимою).

У лісах України останнім часом щороку заготовляють близько 25 тис. т березового соку, 150 т товарного меду, понад 7 тис. т сухих грибів, 7 тис. т дикорослин плодів і ягід, а також понад 5 тис. т лікарських рослин. У звязку з аварією на Чорнобильській АЕС з господарського обороту вибули великі площі центральної частини північних регіонів України і прилеглих до них територій. Це, по-перше майже на третину скоротило площу для заготівлі дикорослих плодів і ягід, і, по-друге, збільшило навантаження на лісові площі інших областей республіки, що в свою чергу посилює необхідність охорони їх рослинних ресурсів. В лісах живуть цінні звірі й птахи.

Фауна України

Тваринний світ, який нараховує в Україні майже 45 тис. видів, ділиться на найпростіших (понад 1200 видів), плоских червів (1290), трематод (540), членистоногих (39 тис.), риб (понад 270), птахів (344), ссавців (108). До першого видання Червоної книги України занесено 85 видів і підвидів тварин (29 ссавців, 28 птахів, 6 плазунів, 4 земноводних, 18 комах), а у друге майже 400 видів безхребетних і хребетних тварин. В Україні нараховується понад 6640 видів прісноводних і солонувато водних тварин.

У процесі господарської діяльності зазнають суттєвих змін традиційні біоценози, у результаті чого змінюється видовий склад тварин; багато з них стають рідкісними чи випадковими.

Формування близького до сучасного тваринного світу почалося зі середини палеогену. В льодовиковий період фауна території сучасної України у звязку з похолоданням зазнала великих якісних змін.

В Україні повсюдно поширені мисливські тварини. На кінець 1989 р. нараховувалося 263,6 тис. копитних і 64,0 тис. пушних звірів і чимало пернатої дичини (на кінець 1985 р. налічувалося 223,3 тис. копитних, 86,9 тис. пушних звірів). За 1985-1989 роки поголівя копитних зросло майже на 20 %; кількість же пушних звірів скоротилася на 14 %. Зміни в загальній чисельності тварин за 1985-1989 роки ілюструють такі показники. В 1989 р. лосів було 14,7 тис. (в 1985 р. 11,8 тис.), оленів -- 24,5 тис. (21,2 тис.), диких кабанів -- 58,8 тис. (52,0 тис.), косуль -- 163,4 тис. (135,2 тис.), інших копитних -- 2,2 тис. (2,0 тис.), білок -- 64,0 тис. (86,9 тис), Зайців -- 1801,8 тис. (1461,7 тис.), куниць -- 30,8 тис. (28,5 тис.), червоних лисиць -- 80,7 тис. (71,3 тис.), ондатр -- 69,1 тис. (59,0 тис.), норок вільних -- 0,2 тис. (0,02 тис.), бобрів -- 7,7 тис. (5,8 тис.), вовків -- 1,4 тис. (1,3 тис.), бурих ведмедів -- 0,6 тис. (0,7 тис.).

Останнім роком зменшилася кількість глухарів (за 1985-1989 роки з 5,1 до 4,9 тис.) і тетерів (з 19,5 до 15,6 тис.); значно зросла чисельність сірої куріпки (з 19,5 до 723,5 тис.), диких гусей (з 41,7 до 77,4 тис.) і диких качок (з 3000,3 до 4581,8 тис.).

Згідно з географічним районуванням, проведеним О. Кістяковським, в Україні виділяються Голарктична область у складі Європейської та Середземноморської під областей. До складу Європейської під області входять такі провінції.

Змішано-лісова зоогеографічна провінція, яка співпадає з Поліссям. Ця провінція розташована в північно-західній частині України. Вона займає північну і центральну частину Волинської і Рівненської областей, майже всю територію Житомирщини (за винятком крайньої південної частини), північну Київщину і північний захід Чернігівщини. В її межах поширеними є тритон гребінчастий, вугор, карась, щука, лящ, чехонь, жаба звичайна, жаба травяниста, гадюка звичайна, ящірка, вуж, тетерук, глухар, рябчик, чорний лелека, бекас, лісові кулики, вальдшнепи, дятли, дрозди, синиці, яструб, полівка, кріт сірий, річковий бобер, заєць, бурозубка звичайна, буро зубка мала, дикий кабан, видра, олень благородний, вовк, лісова кішка та ін.

Лісостепова зоогеографічна провінція розташована на південний захід від Змішано-лісової. Вона простягається з південного заходу на південний схід. У центральній придніпровській частині України ця провінція звужується. Характеризується значною внутрітериторіальною диференціацією. Типовою для неї є лісостепова фауна, яка північному сході є перехідною до степової, на північному заході -- перехідною до лісової. Водяться тритон гребінчастий, карась, щука, лящ, сом, чехонь, лісовий полоз, степова гадюка, крапчастий суслик, сіра куріпка, яструб, лисиця, лісовий жайворонок, борсук, тхір, куниця, дикий кабан, кажан двокольоровий, вихухоль, підковоніс великий, козуля, благородний олень та ін.

Степова зоогеографічна провінція займає південну та південно-східну територію України. Ця провінція розширюється в південно-східному напрямку. Вона включає також північну степову частину Криму. Переважає тут степова фауна -- жаба зелена, ропуха зелена, водяний вуж, степова гадюка, жовтобрюхий полоз, жайворонок, степовий орел, степовий журавель, сіра куріпка, земляний заєць, малий ховрах, пацюк, малий сліпак, зубаті кити, дельфіни, нутрія, сірий горностай, хомячок, полівка гуртова, бабак, європейський муфлон, лань та ін.

Карпатська провінція займає Українські Карпати та прилеглу до них територію Передкарпаття та Закарпаття в межах Закарпатської, Чернівецької, Львівської та Івано-Франківській областей. Її фауна, що має значну кількість ендемічних видів, досить різноманітна. Типовими для карпатських лісів є альпійський та карпатський тритони, прямиста саламандра, жаба звичайна, чорний дятел, орел-беркут, білка, дикий кабан, видра, благородний олень, вовк, рись, лісова кішка, лисиця, бурий ведмідь, зубр та ін.

Середземноморська під область представлена в Україні округом Гірського Криму та Позазональними долинно-річковими, водосховищами і приморськими районами.

Округ Гірського Криму включає крайню південну і південно-східну частину півострова -- Гірський Крим і Південний берег Криму. На видовий склад тваринного світу тут вирішальний вплив мають кліматичні ресурси, які відрізняються від клімату прилеглих з півночі степових регіонів. Тут поширені кримська і скальна ящірки, кримський гекон, леопардовий полоз, морські чайки, сизий голуб, південний соловей, чорний гриф, благородний олень, муфлон та ін.

Позазональні долинно-річкові, водосховищні і приморські райони можуть бути віднесені до Середземноморської під області досить умовно -- в них переважає не середземноморський клімат, а клімат степів та лісостепу. До цих районів включено прибережні райони дніпровських, дністровських та інших водосховищ, бузько-дніпровські, дунайські, дністровські плавні. Характерною особливістю фауни цих районів є її тісний звязок з водними ресурсами. Тут багатий та різноманітний світ тварин, що живуть у воді чи в при берегових районів, особливо рибні ресурси та водоплавні птиці, болотна та водна фауна. Поширені дунайський оселедець, ставрида, лящ, карась, рибець, сом звичайний, щука, сом, болотна черепаха, лебідь-шипун, велика біла чапля, чапля руда, довгоносий баклан, баклан великий, малі баклани, пелікани, сірі гуси, річкові качки, видра, бобер та ін.

У Чорному та Азовському морях відповідно нараховується понад 2400 видів тварин.

д) заповідні;

Історія нас вчить, що мудрість будь-якого народу проявляється в тому, як зберігаються природні умови, його існування та використовуються ресурси, добробут сучасних і майбутніх поколінь.

Питання охорони життєвого середовища та раціонального його використання, збереження й збагачення природних ресурсів з кожним роком все більше й більше турбує людство.

У 1991 році Верховна Рада України оголосила всю територію України зоною екологічного лиха. За 2 роки до цього спеціалістами-географами Української Академії наук була вперше розроблена й складена карта стану навколишнього середовища України, за окремими компонентами природи.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та обєкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

В Україні природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.

Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та обєктів, що перебувають під особливою охороною. До природно-заповідного фонду України належать: природні території та обєкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, памятки природи, заповідні урочища, штучно створені обєкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-памятки садово-паркового мистецтва.

У звязку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та обєктів, що перебувають під особливою охороною.

Заказники, памятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-памятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та обєктів, що оголошуються заказниками чи памятками природи, мети і необхідного режиму охорони: заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні, памятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Законодавством Автономної Республіки Крим може бути встановлено додаткові категорії територій та обєктів природно-заповідного фонду.

Природні заповідники - це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник - вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі.

У зоні мішаних лісів - Поліський на півночі Житомирської області. Охороняється ландшафт мішаних лісів.

У Лісостепу - Канівський (Черкаська обл.), Медобори (Тернопільська обл.), Розточчя (Львівської обл.). Охороняються ландшафти Лісостепу.