1. Історична довідка

До складу Західного соціально-економічного району входять вісім областей (Львівська, Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Рівненська та Хмельницька) загальною площею 131,3 тис. км кв; чисельністю жителів 11,3 млн. осіб. Територія району в минулому була осередком формування могутнього Галицько-Волинського князівства, яке продовжило українську державність до середини XIV століття. Окремі землі входили до складу різних держав і тільки в середині XX століття обєднані з основною частиною української території. Знаходячись у західній частині України, район займає центральні терени Європи і виходить до кордонів України з Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою. Ці країни з перехідною економікою мають власні проблеми, але за рівнем розвитку окремих галузей помітно випереджають нашу державу, а тому є вигідними економічними партнерами. Західний регіон перетинають важливі міжнародні транспортні магістралі (трубопроводи, залізниці, шосейні дороги), раціональне використання яких сприяє його економічному зростанню.

Львів:

Як адміністративна одиниця Львівська область була утворена 4 грудня 1939 року; в 1959 році її територію було розширено за рахунок приєднання Дрогобицької області. Адміністративним центром області є старовинне королівське місто Львів - один із найбільших культурних, економічних, адміністративних та транспортних центрів України.

Центральна частина м. Львова оголошена історико-архітектурним заповідником і внесена до “Списку світової культурної спадщини” ЮНЕСКО.

Львівщина зі своїм адміністративним центром, який має репутацію “українського Пємонта”, вважається європейською візитівкою України. Перебування в складі різних державних утворень (Польща, Австро-Угорська імперія та Радянський Союз), що відрізнялися своїм конституційним устроєм, рівнем економічного розвитку, етнічними та релігійними домінантами, справило беззаперечний вплив як на демографічні показники, так і на економічну ситуацію та рівень громадянської свідомості населення регіону.

Стратегічний план розвитку області визначає її майбутнє як важливого європейського центру міжнародного політичного та економічного співробітництва, історико-культурного та освітньо-наукового осередку. Львівщина сьогодні зосереджує в собі фінансово-промислову, інтелектуальну та туристично-рекреаційну діяльність, що забезпечує сучасний сервіс та інноваційний менеджмент на базі розвитку підприємництва та залучення інвестицій.

Івано-Франківськ:

На території двох старовинних сіл Заболоття та Княгинин між річками Бистриця Солотвинська та Бистриця Надвірнянська у середині XVII ст. було споруджено фортифікаційну споруду. У 1662 році на даній території магнат Анджей (Андрій) Потоцький заснував місто Станиславів, яке назвав на честь свого старшого синаСтаніслава. Інші ж дослідники вважають це завеликою честю для юнака. Існує й інша, протилежна версія походження -- Не зовсім «земне». А йдеться про святогоСтаніслава Костку - дуже набожного хлопчика, що помер від хвороби у сімнадцятирічному віці. Культ святого поширився у Польщі в XVII столітті. В той період мало не кожен новозведений костел називали його іменем. У цьому ж році місто отримало магдебурське право, тобто населенню дозволялось створити свої органи самоврядування, цехи та ремісничі спілки, сповідувати свою релігію.

У серпні 1663 року польський король Ян ІІ Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом у створі воріт.

У 1665 році було збудоване деревяне приміщення вірменського костьолу. Через рік в місті було збудовано І-у деревяну міську ратушу. Населення міста різко зросло після приходу вірмен, які прийняли греко-католицький обряд. Остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у північно-східній частині міста, вірмени -- у південній, євреї -- у західній. У 1672 році був збудований палац Потоцьких та закладений парафіяльний костьол, який через деякий час був збудований Ф. Корассіні та французьким архітектором Карлом Бенуа в українському стилі, обидві памятки збереглися до наших днів.

XVIII століття ознаменувалося тяжкими випробуваннями для міста. Місто переходило з рук в руки польським, російським та австрійським військам. У 1772 році містом остаточно заволоділи австрійські війська, до 1918 році місто перебувало під їхньою владою. В середині XVIII століття розпочався антифеодальний народно-визвольний рух опришків. У 1740 році в міській ратуші відбувся суд над опришком Федором Палейчуком та іншими побратимами Олекси Довбуша -- відомого ватажка опришків.

На початку XIX століття в місті розпочалися дуже великі зміни. У 1802 році австрійський уряд відкупив Станиславів і вирішив знищити фортифікаційні мури й вали; передав міську ратушу у розпорядження армії, яка перетворила її у складське приміщення та міську тюрму. Йшли інтенсивні роботи із знесення Станиславівської фортеці: розбиралися укріплення, засипалися фортечні рови, розрівнювалися вали. Фортечний матеріал йшов на бруківку старих й нових вулиць. У 1870 році був закладений фундамент нової ратуші, через рік збудована нова міська ратуша замість згорілої деревяної будівлі.

Тернопіль:

Район знаходиться в межах Волино-Подільської височини і є одним з найбільш ранніх в історії заселення краю. Людина зявилась тут в епоху раннього палеоліту (пізньоашельська фаза) -- більше 200 тис. років тому назад, про що свідчать палеолітична стоянка біля с.Великий Глибочок, під час досліджень якої були виявлені різноманітні кремінні вироби того часу.

В епоху пізнього палеоліту (біля 50-40 тис. років тому) на території району зафіксовано значно більшу кількість стоянок первісних людей.

В епоху мезоліту та неоліту (Х-V тисячоліття до н. е.) стоянки людей поки що не виявлені, але надзвичайно цікавою є археологічна памятка епохи енеоліту (IV-III тисячоліття до н. е.), яка відноситься до трипільської культури.

В епоху бронзової доби ІІ тисячоліття до н.е на території району зафіксовані памятки архітектури шнурової кераміки та культури Ноа. Найбільший ливарний центр того часу знаходився біля с. Мишковичі. Місцеві майстри виготовляли різноманітні види зброї (бойові сокири -- кельти), ювелірні вироби.

В перехідний період появи перших залізних знарядь праці та зброї місцеве населення з метою оборони від кочівників почало споруджувати різноманітні фортифікаційні споруди. Одна з них знаходиться біля смт.Велика Березовиця. Починаючи з VII-X століття до н. е. на території Західного Поділля відбувається експансія скіфського кочового елементу. На території району виникає достатньо велика кількість різноманітних поселень мешканці яких займались землеробством.

В перших століттях нової ери територія краю була заселена племенами черняхівської археологічної культури (II-IV століття н. е.). Поселення того часу зафіксовані біля сіл Біла, Дичків, Лозова, Чернелів-Руський, Чистилів.

В словянську епоху, яка розпочалася в кінці V століття н. е. територія району входила до складу дулібського племінного обєднання, яке на початку VII століття зазнало агресії з боку аварів, що негативно відбилося не тільки на економічному житті словянського населення, але і було своєрідним гальмом його демографічного росту. Значно пізніше VIII-IX століттях на території району зявляються словянські археологічні памятки типу Луки-Райковецької. Поселення того часу досліджено на околицях с. Курники.

За добу стародавньої Руси Х-ХІІІ століття територія району входила до складу Теребовлянського князівства, а з 1199 року -- Галицько-Волинського.

Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича) (1340 р.) в 1349 р. польський король Казимир ІІІ захопив територію Галичини. В складі Речі Посполитої територія району знаходилась до 1772 року, коли була приєднана до складу Австрійської імперії. В 1870 році через Тернопіль була побудована залізнична колія в напрямку на Підволочиськ, що призвело до пожвавлення економіки краю.

В період І світової війни на території району проходили жорстокі бої між австро-німецькими і російськими військами. Економічна інфраструктура району була зруйнована. Недовготривале відновлення української державності у 1918-1919 роках не призвело до економічного підйому. Згідно умов Ризького миру (1921 р.) територія краю опинилась у складі Польщі. З початком ІІ світової війни територія західної України була приєднана до УРСР.

До 1939 діяли «Просвіта», «Січ», «Сокіл», «Луг», «Сільський господар», «Союз українок», «Рідна школа», «Відродження» та інші товариства. 1940-50-і активність проявляли ОУН і УПА; нині встановлені памятні знаки на місцях загибелі героїв національно-визвольних змагань, зокрема у с. Гаї-Шевченківські на місці криївкикомандира 3-ї воєнної округи «Лисоня» В. Якубовського (псевдо «Бондаренко», 1994), споруджено криївку-музей у с. Козівка, встановлено памятний хрест у с.Стегниківці (обидва -- 1999) та ін. У с. Козівка встановлено перший в області памятник С. Бандері (1992, скульп. Б. Григоренко). Освячено символічні могили полеглим за волю України у майже всіх населених пунктах району. Від січня 1940 до грудня 1962 райцентрами були Великі Бірки та Великий Глибочок.

Після Другої світової війни народне господарство на території теперішнього району почало активно розвиватись і нарощувати свій аграрно-промисловий потенціал. Найрозвинутішими стали такі галузі як машинобудування та металообробка, харчова, легка, скляна і фарфоро-фаянсова промисловість.

У 2007, до відзначення 40 річчя утворення району, затверджено його символіку -- герб і хоругву. У 15-16 ст. містами та містечками були Баворів, Буцнів, Великі Бірки,Острів, Чернелів-Руський.

Карпати:

Історія карпатського регіону бере свій початок із часів існування Галицько-Волинського князівства, заснованого 1199 р. волинським князем Романом Мстиславичем. Після його смерті 1205 р. ці землі поділили між собою Угорщина та Польща. Проте 1219 р. новгородський князь Мстислав Відважний звільнив Галич, який знову став частиною відновленого Галицько-Волинського князівства.

Антипольські настрої сприяли тому, що народ краю взяв активну участь у національно-визвольній війні Б. Хмельницького. У 30-40 рр. XVIII ст. у регіоні сформувався рух опришків, тобто месників, яскравим представником якого став легендарний герой Олекса Довбуш.

1772 р., після першого поділу Речі Посполитої, регіон опинився під владою Австро-Угорської імперії, перетворившись на її провінцію, яка називалася Королівство Галиції і Лядомерії. Після розпаду Австро-Угорської імперії 13 листопада 1918 р. у Львові була створена Українська Національна Рада, яка проголосила Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). 22 січня 1919 р. у м. Станіславі (давня назва Івано-Франківська) було ухвалено акт про воззєднання ЗУНР із Українською Народною Республікою.

У середині 1919 р. край окупували польські війська. Проте 17 вересня 1939 р. Прикарпаття було приєднане до УРСР, тобто стало частиною СРСР.

Населення краю брало активну участь у формуванні Української Повстанської Армії. Тільки 1939 р. східна частина Галичини, населена переважно українцями, стала частиною України, проте у складі СРСР.

Відвіку на землях Закарпаття жило словянське племя білих хорватів, які пришли сюди з Волині та Прикарпаття. УIX ст. вони утворили тут князівство, яке незабаром стало частиною Київської Русі. Коли ж у XI ст. ця могутня держава ослабла, закарпатські землі потрапили до складу королівства Угорщина. Відтоді край багато разів переходив від одних завойовників до інших.

У березні 1939 р. була проголошена незалежна Карпатська Україна зі столицею в м. Хуст. Проте незабаром, згідно з таємним пактом 1938 р. між Німеччиною та Угорщиною, край окупували угорські війська. Після звільнення від окупантів у жовтні 1944 р. Закарпаття ввійшло до складу УРСР.

Буковина у X-XII ст. входила до складу Київської Русі, потім (до XIII ст.) - Галицько-Волинського князівства.

Під час навали Батия край потрапив під владу татаро-монголів. Але 1345 р. вони були розгромлені угорськими військами. Північна Буковина опинилася під владою Угорщини, пізніше - Молдавії. 1514 р. вона була завойована турками.

А після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. увійшла до складу Австро-Угорщини. 1918 р. Буковину окупувала Румунія, а коли скінчилася Друга світова війна, Північна Буковина опинилася у складі УРСР.

У регіоні Прикарпаття, Карпат і Закарпаття на порівняно невеликій території проживає багато етнічних груп: це і гуцули, і лемки, і бойки, і угорці, і румуни, і євреї, і поляки та багато-багато інших.

Територію всього регіону зазвичай поділяють на такі історико-етнографічні райони:

Бойківщина - гірські райони Львівської, Закарпатської та Івано-Франківської областей, від р. Сян до р. Ліминці, від р. Уж до р. Торець; нині частина етнографічної Бойківщини входить до складу Польщі та Словаччини;

Буковина - нині частина Буковини знаходиться на території Румунії, частина - на території Чернівецької обл.;

Галичина - майже вся Львівська обл.;

Гуцульщина - гірські райони Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей, від кордону з Румунією на півдні до Прикарпаття на сході й півночі та Бойківщини на заході;

Волинь:

У 7--9 століттях Волинь населяли східнословянські племена: дуліби, бужани і волиняни. Згадує народ «валінана» арабський мандрівник аль-Масуді (10 століття).Волинянами (дулібами) називали племена, які проживали у верхівях Західного Бугу, Припяті.

У 9-10 століттях на Волині виникли міста Волинь, Буськ, Луцьк, Червен, Белз. З середини X століття Волинська земля увійшла до складу Київської Русі. Про інкорпораціюКиєвом Волині свідчить літописна звістка про реформи княгині Ольги та встановлення погостів по річці Лузі. На думку Ю.Диби, літописна фраза «и оустави по мьст?. погосты и дань. и по луз? погосты и дань и ?брокы», поміщена в продовженні літописного опису помсти Ольги деревлянам («по мьст?» -- буквально «після помсти»), відображає реалії маршрута походу княгині Ольги після деревлянської помсти далі на захід, до правої притоки Західного Бугу -- Луги. Підкорення Деревлянської землі та Волині відкрило перед Києвом перспективи контролю двох важливих міжнародних торгівельних шляхів. Один з них -- суходольнний, названий «Шлях із німців у хозари», повязував Волзьку Булгарію через Київ, Краків та Прагу з Регенсбургом та ринками збуту руських товарів в Баварському Подунавї. Крім того, володіння деревлянським та волинським відтинками цього шляху, який проходив через Устилуг, розташований при впадінні Луги до Західного Бугу, давало Києву можливість контролювати водний маршрут по Бугу, який відкривав вигоди прямої торгівлі з Балтикою. Масштаби торгових операцій по Західному Бугу та Віслі відображено в масових знахідках торгових пломб в Дрогичині. Зі 15000 загальної відомої кількості 12000 (80%) виявлено в Дорогичині та його околицях. На Північні околиці Русі припадає лише 2500 (17%) пломб, з яких до 1000 знайдено в Новгороді та Городці на Волзі. Решту 3% дали інші руські землі. Вигідне розташування річки Луги на перетині торгових маршрутів привело до заснування на ній Володимира-Волинського.[7][8]

У 981 році великий князь київський Володимир Святославович приєднав забузькі (забозькі) Червенські гради. 988 року князь заснував тезойменне місто Володимир (Волинський), віддав Волинську землю в уділ своєму синові Всеволоду. Від часу адміністративної реформи Володимира Святославича у Володимирі сиділи сини київських князів.

Волинська земля продовжувала формуватися у другій половині 11 століття внаслідок обєднання територій Червенських градів і Белзької землі. Відтак до них було приєднано Берестейську волость. Згодом волинські князі почали освоювати територію на схід від міст Дорогобуж, Острог та Вигошів.

На Любецькому зїзді 1097 р. Волинську землю було закріплено за князем Давидом Ігоревичем, але Витечівський зїзд 1100 року позбавив його Волині, і деякий час нею володіли різні князі. В 1117 році Волинь перейшла до володінь Володимира Мономаха. ЗаІзяслава Мстиславовича до складу волинських земель входить Погорина з містами Шумськом, Тихомлем та Гнійницею. За князюванняРомана Мстиславича в 1195 році до його князівства було приєднано Полонне і відтоді надовго східною межею Волині стала річкаСлуч.

На початку ХІІ століття Волинська земля займала територію від Берестя на Західному Бузі до верхівїв річки Серету на півдні. Її порубіжжя на заході становили міста Сутейськ і Червен, на сході -- Дубровиця, Дорогобуж, Острог, Полонне, Камянець.

В 12 столітті одним із центрів консолідації Волинської землі стало місто Луцьк. Для протидії київським князям, які прагнули заволодіти Волинською землею, на сході її території інтенсивно будувалися міста і фортеці. У першій половині 12 століття значна частина волинських кордонів стабілізувалася. З кінця 1150-х років на території Волинської землі складається Волинське або Володимирське князівство. У 1170-1205 роках Володимирське князівство обєднало навколо себе всі удільні князівства. У 1199 році, з приєднанням до нього Галицького князівства, утворилося Галицько-Волинське князівство.

Остаточно територія землі склалася у першій половині 13 століття. Західний рубіж Волинської землі (з Польщею) пролягав у межиріччі Західного Бугу й Вепра, а на початку 13 століття впритул підступив до Вепра. На північному заході та півночі кордон Волинської землі зВеликим князівством Литовським і ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема річкою Лесною. Більшість басейну річки Кросни належала до Волинської землі. Тут рубіжною була річка Нур.

У 2-й половині 14 століття польські феодали після запеклої боротьби проти Угорщини і Литви захопили західну частину Волині. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили великого князя Сигізмунда. Одразу ж на білоруських і українських[9] землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440--1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440--1455), волинським -- Свидригайло (1440--1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність. Відомо, зокрема, що в 1506 маршалком Волинської землі був Федор (Федько) Янушкевич, а з 1507 -- Острозький Костянтин Іванович. Після Люблінської унії1569 року шляхетська Польща захопила всю Волинь і створила тут Волинське воєводство.

1469 року «царик Маняк»[10][11] напав на Поділля, також Волинь, Київщину. Хан Менґлі I Ґірей попередив короля про небезпеку, що дозволило зібрати військо та не допустити розорення Галичини та Західної Волині.[11]

Під час існування Української держави XVII століття, урядом Гетьмана Богдана Хмельницького у липні 1648 року була утворена військово-земська одиниця --Волинський полк, яка охоплювала більшість території Волині. Ця одиниця існувала з перервами до 1658 року.