3. Земельні ресурси

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських обєктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Земельні ресурси - це фундамент економіки України. Вони вважаються первинним фактором виробництва. В ресурсній забезпеченості соціально-економічного розвитку України земля складає 40-44%, трудові ресурси - 38-39%. Земельний фонд складається із земель, що мають різноманітне функціональне використання, якісний стан та правовий статус. Земельна площа (суша) України станом на 01.01.2000 р. становила 57939,8 тис. га; її сільськогосподарська освоєність складала 72,2 %, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягала 79,0%. Середньо-зважена землезабезпеченість основних галузей народногосподарського комплексу достатня для їх нормального розвитку і функціонування.

За час, що минув від початку проведення земельної реформи, із суспільного сектору сільгоспвиробництва було вилучено майже 7% земель і передано їх до земель запасу з метою подальшого перерозподілу. В процесі роздержавлення і приватизації земель був створений резервний фонд у розмірі 15% сільськогосподарських угідь. В результаті реструктуризації у більшості господарств порушена відпрацьована на протязі багатьох років територіальна структура землекористування.

Земельний фонд України характеризується наявністю високого біопродуктивного потенціалу, в його структурі переважають землі з родючими ґрунтами, основна база землеробства країни розміщується на ґрунтах чорноземного типу. За експертними оцінками, при раціональній структурі землекористування і відповідному науковому та ресурсному забезпеченні, держава здатна виробляти продуктів харчування на 140-145 млн. чол.

Здійснення ринкової трансформації економіки України передбачає створення в структурі механізмів її забезпечення більш ефективних форм землекористування та організації сільгоспвиробництва. Трудність вирішення цього завдання посилюється рядом обставин, переплетінням обєктивних і субєктивних чинників, які визначають спрямованість і динамізм сучасних змін в галузі землекористування. Зокрема це стосується реформування земельних відносин і статусу землі.