Комплексна фізико-географічна характеристика Альпійської гірської системи

курсовая работа

1.1 Геологічна будова території та історія геологічного розвитку

Виділяється 2 великих орографічних ділянки: Західні Альпи (Французько-Італійська й Швейцарські) і Східні Альпи, межа між якими проходить по трансальпійській зоні розламів, від Боденського озера до Заднього Рейну, перевалу Шплюген й озеру Комо. Найбільш високі в Альпах хребти осьової (або кристалічної) зони. У крайових зонах (вапнякових і флішевих) переважають средньовисотні хребти. У Західних Альпах хребти осьової зони круто обриваються до Венеціанно-Паданскої рівнини, а із Півночі і Заході обрамлені смугою більше низьких крайових хребтів і добре виражених передгірїв. Осьова зона Західних Альпи складається із Приморських, Котских Альп, масиву Пельву, Грайских, Савойских Альп з масивом Монблан, Пеннинских, Лепонтінских, Бернських і Гларнских Альп, а крайова зона - із Французьких Вапнякових Альп (хребет Веркор й ін.) і Швейцарських Предальпійских Східних Альп у цілому нижче, але ширше, ніж Західні Альпи Високогірний ланцюг у них представлена Ретийскими, Эцтальскими, Циллертальскими Альпами, Високим і Низьким Тауэрном. Хребти осьової зони обрамлені вапняковими хребтами як із Півночі (Альгейские А., Карвендель, Зальцбургские А., Австрійські Вапнякові А. й ін.), так і з Півдня (Бергамские, Доломітові, Карнийские, Юлийские А. й ін.).

А. представляють складну систему гірських височин і кряжів, що утворять зигзагоподібну ламану лінію й розсіяних цілу масу широких поздовжніх і глибоких поперечних долин. Внутрішній край альпійської дуги в зап. своєї частини круто спускається до низовини р. По, у східній, починаючи від Лаго-Маджиоре, більше поступовий перехід до сусідньої низовини становлять більше низькі кряжі передгірїв і Середні А., так само як і на зовнішньому краї - від вищих А. до долини ріки Рони, Швейцарського й Баварського плоскогіря. височинам і до долини Дунаю. По висоті А. розділяються на: передгіря, великою частиною лісисті кряжі 800-1800 м в.; Середні Альпи, 1800-2400 м, частиною скелясті, частиною же покриті рослинністю, і Вищі Альпи, більше 2400 м, стрімкі голі скелі, подекуди скудно одягнені листами й альпійськими травами або ж великі сніжні глетчери й поля. Середня висота гребеня Вищих А. рівняється 2000-2400 м і ставиться до висоти гірських вершин приблизно як 1:2. Гірські породи А. частиною кристалічні, частиною осадові. До першого належать різні граніти, сиєніт, порфір, серпентин (змійовик), гнейс, слюдяний сланець, роговообманковый і тальковий сланці, до яких приєднуються інші метаморфічні породи, тобто утворилися шляхом перетворення з осадових, як то: сірі й зелені сланці, зернисті вапняки, доломіти, гіпси й ін. Із властиво осадових порід можна вказати із упевненістю тільки на найдавнішу формацію первинної епохи у Східних А.; у середній і західній з А. вона поступилася, імовірно, місце метаморфічним породам. Камяновугільну формацію ми зустрічаємо в західній, так й у сході з А.; у першій вона представлена антрацитовими сланцями, у другий - вапняками. Вторинна формація, а саме тріас, представлений червоними й зеленими сланцями й конгломератами, чорними й сірими доломітами, сильно розвинений у Східні й слабкіше - у Західних Альпах. Лейас А., звичайно щільний вапняк, зустрічається в гірській системі на всьому її протязі. Властиво юрська формація, а саме середній її ярус, досягає значного розвитку й характеризується темно-сірими, майже чорними, щільними або дрібнокристалічними вапняками (гірське вапно) і залізною рудою; вона утворить широкий пояс на захід і схід сторонах А. від Лигурийского моря до Дунаю; у Бернські А. вона становить потужні вершини, що досягають у Блюмлисских А. 3670, у Веттергорне 3703 м височини. Крейдова формація нашарована на південну й зустрічається на великому протязі по обидва боки альпійської системи, характеризуючись, головним чином, темно-сірими вапняними сланцевими (неокамен.) або сірими щільними вапняками. Далі, за крейдовою формацією випливають третинні утворення коценовой формації, нуммулітовий ярус і фліш; перший складається із дрібнозернистого сірувато-блакитнувато-чорного, богатого скамянілостями вапняку й світло - і темно-сірого піщанику, останній - з темно-сірого, майже чорного вапняно-глинистого сланцю упереміж з вапняної брекчией і темносірим щільним піщаником. Ці шари можна з на всьому протязі західного й північного схилів, почасти також і на південному. Вони утворять довгий узький пояс, що ясно відокремлюється від неогенових або моласовых утворень. Неогенові третинні утворення, що відламалися на північному краї, тільки в самій східній частині їх проникають у долини, складаючись переважно із зеленого або блакитнувато-сірого піщанику й конгломерату (нагельфлу), з яких перший становить перехідний щабель між А. і лежачої до півночі від них областю, а останній утворить самі зовнішні кряжі передгірїв. Узята в цілому Альпійська гірська система представляє кристалічне ядро, одягнене покривом осадових утворень; але це ядро не представляється цільним, безперервним, а розпадається на окремі центральні гірські маси, відділені одна від інших ділянками осадових формацій. Таких центральних гірських мас Штудер нараховує у Швейцарські А. - 12; у всій альпійській області їх, по рахунку Дезора, - 36. Всі вони складаються переважно із граніту й гнейсу, сієніту й слюдяного сланцю й разом з навколишніми їхніми сланцями утворять середню зону А., що з півночі й півдня супроводжується двома бічними зонами осадових формацій. Це геогностичний розподіл з повного розвитку тільки в Східні А., у західній частині південна бічна зона так близько підійшла до середнього, що не одержала самостійного розвитку й майже зовсім відсутній, так що гнейси й граніти центральної зони безпосередньо примикають до низовини ріки По, і тільки до сходу від Лаго-Маджиоре передовий вал, що складається з доломіту й перевелися, досягає значної товщі й, поступово й швидко товщаючи, тягнеться без подальших перерв до східного краю А.

Значення центральних гірських мас в історії утворення А. старими й новими геологами оцінюється різним чином. Перші приписують їм активну роль: при піднятті кристалічних мас внаслідок тиску знизу осадові шари піддалися частиною зміні (метаморфозу), частиною зсуву. Підняття центральних мас відбувалося не скрізь із одинаковою інтенсивністю: на кінцях альпійського ланцюга центральні маси не тільки нечисленні, але й нижче, ніж у центрі; при своєму русі кристалічні маси тільки підняли осадові шари, які просто розсунулися, щоб їх пропустити. Зовсім інакше повинен був відбуватися процес у центрі ланцюга. Центральні маси, або кристалічні еліпсоїди, під впливом набагато більше сильного тиску здійнялися дуже високо, осадові шари при цьому не тільки піднімали, але й внаслідок тиску мас, що піднімаються, часто перегиналися й перекидалися. Кристалічні маси, здійнявшись до відомої висоти, повинні були ламатися й розтріскуватися (Дезор). Нові геологи (як, напр., Гейм, Лорі, Фавр, Суэсс й ін.), навпроти, відкидають активну роль центральних мас при піднятті А. і приписують їм, як й осадовим утворенням, повну пасивність. Відповідно до їх погляду, центральні маси представляють не що інше, як системи складок великою частиною кристалічної будови, що утворилися, так само як й осадові шари, не внаслідок вертикального тиску знизу, а в силу горизонтального, бічного тиску в товщі земної кори, обумовленого стиском внутрішності земної кулі внаслідок охолодження. У камяновугільний період альпійська область, ймовірно, представляла ряд островів; у тріасовий й юрський періоди внаслідок коливання ґрунту вона те поринала в море, то піднімалася над його поверхнею; сучасним же своїм видом вона зобовязана головним чином сильної складчастості, що почалася, ймовірно, ще в крейдовий період, але проявивши свою дію тільки в пізнішу, третинну епоху. Під час розвитку цього процесу, що закінчився в кінцевих частинах А. раніше, ніж у середині, центральні маси були так само пасивні, як й осадові шари, їх що одягали; разом з останніми вони піддалися переміщенню й із часом оголилися внаслідок вивітрювання й розмивання (гейм). Щодо історії утворення долин думки вчених також різко розходяться. Стара геологія встановлює причинний звязок між утворенням долин і гірських хребтів і пояснює їхнє походження утворенням тріщин, обумовлених, у свою чергу, розпаданням центральних мас і розривом осадових шарів; розмиванню приділяється при цьому підлегле значення пізнішого фактора, що розширює й модифікує. Відповідно до цієї теорії, розрізняли: поперечні долини, або клюзи, що утворилися внаслідок розриву шарів у напрямку, перпендикулярному до їхньої довжини; поздовжні, або комби, паралельні напрямку шарів, що відповідають межі між кристалічними й осадовими утвореннями або між двома формаціями останніх, і, нарешті, мульди, поздовжні вирізки між двома центральними масами. Таке думка старих геологів; у противность йому нова геологія в підставу процесу ставить розмивання; утворення долин у силу розриву гірських мас допускається тільки в деяких виняткових випадках, у загальному воно обумовлюється не появою тріщин у гірських височинах, але майже винятково дією води. При цьому погляді троякий поділ долин не має достатньої підстави, всі вони результат розмивання й розрізняються тільки по напрямку: поздовжні, приблизно паралельні осі хребта, і поперечні, приблизно перпендикулярні до неї. До першого належать, наприклад: долина р. Рони від Фурки до Мартиньї, долина Рейну до Хура, долини Верхнього Зальцаха й Энса, Риенци й Драви, до останніх - долина Рони нижче Мартиньї й Рейну, починаючи від Хура, долини Аари, Рейса й Зальцаха від устя Гросс-Арльскої долини, Энса від Гифлау й більшість річкових долин південного схилу.

Геологічна будова й корисні копалини. У сложнейшей геологічній структурі А. виділяється ряд дугообразно-изогнутых тектонічних зон, складених з різноманітних гірських порід від докембрия до антропогену включно. Підстава складчастої системи складають докембрийские кристалічні породи (гнейси, слюдяні сланці) і менш метаморфизованные верхнепротерозойские й, можливо, нижнепалеозойские кварцево-филлитовые сланці, прорвані герцинскими інтрузіями гранітів і порід основного складу.

Комплекс порід, що перекриває кристалічну підставу А., представлений різноманітними товщами, серед яких переважають филлитовые сланці, граувакковые піщаники й вапняки нижнього палеозою, молассовый комплекс верхнього палеозою, мезозойські серицит^-хлоритові (т.зв. блискучі або лискучі) сланці й вапняки, мезозойський і палеогеновий флиш і неогенова молассовая товща великої потужності, що заповнює Предальпийский крайовий прогин. З антропогенових відкладенні типові льодовикові, розчленовані на 4 комплекси - гюнцский, миндельский, рисский і вюрмский, що відповідають 4 льодовиковим епохам А.

Найважливіший глибинний розлам А. - т.зв. "рубець", витягнутий з невеликими вигинами з В. на З. на 600 км (від Марибора в Югославії через Инсубри до Ивреа), відокремлює зону південного схилу А. від центральної зони й супроводжується інтрузіями гранитоидов. Центральна, найбільше складно побудована зона простирається у вигляді дуги на всьому протязі А. - від Граца на С.-В. до Генуэзского затоки на Ю.-З. Головну роль у її будові грають 2 комплекси порід: кристалічний комплекс підстави й комплекс блискучих сланців мезозою, що спочатку заповнювали глибокий геосинклінальний прогин. У результаті процесів складчастості, що супроводжувалися утворенням насувань і т.зв. пеннинских покривів, відбулося надвигание пакетів кристалічних сланців з області головного розламу до С. на блискучі сланці, разом з якими вони насувалися на інші пакети тих же порід, і на північний край великого прогину (на т.зв. автохтонні масиви). У результаті виникло надзвичайно складне, багатоповерхове накопичення чешуй і покривів, причому головні покриви ускладнені більше дрібними - другорядними. У самих складних ділянках (Симплон - Тичино - Маджа) установлено 6 головних покривів, що одержали найменування (знизу нагору): Антигорио, Лебендюн, Мон^-Леон, Сен-Бернар, Монте-Роза й Дан-Бланш. Вершини Дан-Бланш, Монте-Роза, Мишабель, Маттерхорн й ін. представляють залишки розмитих покривів, складених кристалічними сланцями. На схід простираються покриви Адула, Тамбо-Суретта й ін., а ще далі на В. - система нижневосточноальпийских покривів, складених кристалічними сланцями. У північній частині їх з-під передових покривів Сильвретта - Эцталь у розмитих "вікнах" долини Верхнього Энгадина (верхівя ріки Инн) і в горах Тауэрн оголюються блискучі сланці мезозою.

До С. від центральної розташована зона, що складається з ланцюга кристалічних (автохтонних) масивів (Меркантур у Приморські А., Пельву, Белледонна, Монблан у Французькі А., Аарский, Готтардский у Швейцарські А.), частково покритих чохлом пермських і мезозойських порід. На схід долини Рейну на продовженні цієї зони розташовується смуга палеозойських порід граувакковой зони Австрійських А.

У Східні А. північніше розташовується зона, складена вапняками й доломітами тріасу і юры. Вапняки утворять систему східно-альпійських покривів, численні луски яких у цілому насунуті до С. на флишевую зону. (Деякі дослідники вважають, що східно-альпійські покриви переміщені в сучасне положення з Південних А.)

Уздовж зовнішнього краю А. простягається флишевая зона. У Східні А. вона звужена через перекриття вапняковими покривами, а у Швейцарії знову розширюється й з перервами треба на Ю. до Середземного моря. Її складає сильно складчастий флиш крейдового й палеогенового віку. Особливо складна будова вона має у Швейцарські А., де ускладнена серією т.зв. гельветских покривів, у яких беруть участь породи чохла автохтонних масивів (Аарского й Монблану), а місцями також породи, принесені із центральної зони А. (див. розрізи). Уздовж усього північного підніжжя А. до Женеви на З. простирається Предальпийский крайовий прогин, складений неогеновими товщами моласс.

Зона південного схилу А., обмежена на С. головним розламом, побудована більш просто. Її складають порожнього шари, що залягають, порід від тріасового до эоценового віку, які розбиті системою скидань на окремі блоки. Є виливи й впровадження порфірів.

У геологічній історії А. виділяють 2 періоди. Протягом першого (доальпийского) періоду формувався кристалічний комплекс підстави й покриваючі його палеозойські породи з інтрузіями гранітів. Наприкінці цього періоду утворилися западини, що виконувалися вугленосними й пестроцветными породами кінця карбону, Пермі й початку тріасу. Другий період (альпійський) можна розділити на 3 етапи: перший повязаний з розвитком Пеннинского геосинклінального прогину, що залягав наприкінці тріасу, прогинався й заповнювався опадами до початку крейдового періоду, у середині мела закінчився складчастістю й формуванням системи пеннинских покривів; другий етап характеризувався утворенням флишевых прогинів - периферичного й у середній частині А.; третій етап, присвячений до олігоцену, ознаменувався підняттям А., складчастістю в межах флишевых прогинів, виникненням Предальпийского крайового прогину й заповненням його молассами; у цей же час утворилися східно-альпійські й гельветские покриви й відбулося впровадження гранитоидов у зоні головного розламу.

З корисних копалин найбільш древніми є магнезитові родовища в докембрии Східних А. З герцинскими інтрузіями звязані родовища залізних руд в Австрійські А. (Эрцберг), свинцево-цинкові родовища Карнийских А., мідні й свинцево-цинкові жили Инсубри. До відкладень карбону присвячені родовища камяного вугілля (Бриансонне й ін.). Найбільш важливі рудні родовища А. повязані з комплексом блискучих сланців пеннинской зони, де численні поклади мідистого піриту; є родовища марганцевих і магнетитових руд. З неогеном Предальпийского прогину й окремих западин усередині А. звязані родовища бурого вугілля.

Делись добром ;)