Моя мала батьківщина: м. Миколаїв

реферат

Розділ 2. Історія виникнення та історичний розвиток

Найдавніша історія місцевості, де зараз розташований Миколаїв, повязана з подіями у південній місцині сучасного міста -- Вітовці. Ці землі, за даними досліджень археологічних розкопок, були заселені починаючи від залізної доби. Тут були стани кімерійців або скіфів, що залишили по собі кургани. Від IV сторіччя до Р. Х. тут оселяються греки, поселення яких відомі біля Сіверсового маяка та сіл Лупареве і Лимани. У 200--400-ті роки н. е. простежується перебування давніх словян -- антів.

Збереглися свідчення, що на початку 2-го тисячоліття н. е. на землях сучасного Миколаєва існував християнський Дівочий монастир, що був зруйнований навалою монголів у 1233--36 роки. Саме від XIII століття сучасна Миколаївщина майже повністю являла Дике Поле.

Власне свою назву історична місцевість міста Вітовка отримала від литовського князя Вітовта (на давніх мапах означене Вітольд Гаммані), що звів тут 1399 року Вітовтівський замок (фортецю) і митницю для контролю торгівлі з татарами.

Уже від кінця XV століття історія Південного Побужжя тісно повязана із запорозькими козаками, ставши основою формування українського етносу на цих землях. По берегах річок та балок засновувалися козацькі слободи, зимівники, паланки, влаштовувалися переправи через ріки. Сюди також тікали селяни з усієї України, з Польщі, Литви, Московії.

У 1-й половині XVIII століття більша частина Південного Прибужжя залишалася слабо заселеною. З історії відомо, що першими спорудами середини XVIII століття були на півострові кузня та житловий будинок запорожців біля поромної переправи через гирло Інгулу. На території сучасного Миколаєва існували поселення ще до початку будівництва верфі. На одній із карт, датованій 1783 р., є напис «Рушериновка». На іншій карті, ще мабуть ранішого походження, у південній і південно-східній частині півострова є три крапки і напис «Рибачая», що вказує на рибацькі хижки, або як тоді називали «рибзаводи». На цій же карті скорописом було написано: «Кут Хлюща», що явно свідчило що ця місцевість була освоєна запорожцями[14]. Поштовхом для подальшого заселення краю став вихід Російської імперії, внаслідок російських воєн з Туреччиною, до Чорного моря -- за Кючук-Кайнарджийською мирною угодою 1774 року Вітовка разом з землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії. У Вітовці було влаштовано шпиталь, де лікували цілющою водою з джерел і місцевими травами. Тут стояли частини Бузького єгерського корпусу під командуванням Михайла Кутузова.

1789 року командир Новоросії Григорій Потьомкін перейменував Вітовку на Богоявленськ, з причини цілющих джерел води, які були «даром Божим». Тут же було зведено Богоявленську церкву. Також Потьомкін побудував собі будинок, у який постійно навідувався, навіть коли був у справах у Херсоні.

Від кінця XVIII ст. територія нинішньої Миколаївщини, як і всього Північного Причорноморя, активно колонізується. У заселенні регіону брали участь представники багатьох народностей. І хоча характерною рисою Півдня була поліетнічність, проте основна маса населення складалася з етнічних українців -- крім тих, що жили тут здавна, сюди прибували українські переселенці з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній.

Місто Миколаїв було закладене 1789 року князем Григорієм Потьомкіним на півострові при злитті Інгулу і Південного Бугу як флотське і корабельне місто. Першим громадянином міста став підприємець, військовий діяч і будівничий Михайло Фалєєв. Саме ордер № 1065 від 9 вересня 1789 року для нього і є першою документальною згадкою сучасної назви міста:«Фаберову дачу іменувати Спаське, а Вітовку -- Богоявленське, а нову верф, що зводиться на Інгулі -- містом Миколаїв. Існує версія, що місто отримало свою назву на честь перемоги російських військ 1788 року під час взяття турецької твердині Очаків, що збіглася з Днем Миколая.

Будувалося місто за спеціально складеним російським архітектором Іваном Старовим планом -- з прямими вулицями і кварталами правильної форми. Життя Миколаєва було повністю підпорядковане суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут перебував штаб Чорноморського флоту. За губернаторства О. Грейга у 1-й третині XIX ст. у Миколаєві вперше було здійснено спробу збудувати водогін, почалася прокладка камяних тротуарів, озеленення вулиць.

1862 року в місті було відкрито комерційний порт, що послужило поштовхом до перетворення Миколаєва на значний економічний і торгівельний осередок. Вже наприкінці XIX століття Миколаївський порт посідав третє місце після Петербурга і Одеси за обсягами торгівлі з іноземними державами, а за експортом зерна, головними постачальниками якого були степові губернії, -- перше місце в Російській імперії. Місто стає важливим промисловим центром на півдні України.

У роки Української революції (1917--21) Миколаїв за активність більшовиків дістав прізвисько «червоний Пітер України». У 1918 році в місті перебували союзні війська гетьмана Павла Скоропадського. Радянська влада на Миколаївщині утвердилась лише 1920 року.

У Голодомор 1932--33 рр. по Миколаєву, як великому промисловому осередку, вживались певні заходи по боротьбі з голодом, а саме: від 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка у розмірі 3 відсотків соняшникової макухи, затверджувались норми видачі хліба на підприємствах міста, у червні 1933 року була встановлена середньодобова потреба реалізації комерційного хліба по місту -- 70 тонн на день, тоді як селяни області фактично були кинуті напризволяще і потерпали.

Під час Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований фашистами. 16 вересня 1941 року всіх представників єврейського населення зібрали на кладовищі і знищили німецькі окупанти. 28 березня 1944 року місто було звільнене, зокрема, завдяки діям 68 моряків-десантників під командуванням Костянтина Ольшанського. Це був єдиний випадок у історії Німецько-радянської війни, коли всі учасники однієї бойової операції були удостоєні звання «Герой Радянського Союзу», більшість -- посмертно.

У повоєнний час Миколаїв став одним із найбільших центрів суднобудування в СРСР. Судна випускають три суднобудівельні заводи міста -- Чорноморський суднобудівельний завод, завод імені 61 комунара і завод «Океан». В 1958 р. введений в експлуатацію Південний турбінний завод (нині ДПНВКГ «Зоря -- Машпроект)») -- один з найбільших у світі проектантів і виробників сучасної газотурбінної техніки, в 1980 -- найбільше в Україні і одне з найбільших в Європі підприємств кольорової металургії Миколаївський глиноземний завод. В Миколаєві діяло секретне підприємство міністерства радіопромисловості «ПВТП» -- Південне виробничо-технічне підприємство, що займалося створенням великих радіокомплексів з управління космічними супутниками і апаратами (керував ним Микола Брюханов, який до того 8 років займав посаду голови міської ради).[17] Місто за короткий для історії період перетворилося з маленької суднобудівельної верфі на крупний промисловий, діловий, політичний і культурний центр півдня України.

1 грудня 1991 року миколаївці разом з жителями області на Всеукраїнському референдумі 89,45 % голосів «за» підтвердили Акт проголошення незалежності України.

У 1990-ті роки економіка Миколаєва, як і всієї держави, зазнала ряд суттєвих, часто негативних, наслідків лібералізації ринку і економічних перетворень.

Делись добром ;)