Несприятливі екзогенні процеси в літосфері

дипломная работа

1.3.1 Несприятливі процеси, спричинені діяльністю площинного змиву та тимчасових водотоків

Флювіальні несприятливі процеси формуються водою, що тече по поверхні суходолу. Рухома вода розмиває (ерозія), переносить (транспортування) і відкладає (акумуляція) продукти руйнування, створюючи відповідно ерозійні та акумулятивні форми рельєфу. Хімічний вплив поверхневих вод, до яких відносяться і води річок, мінімальний. Основною причиною ерозії є механічний вплив на гірські породи води і транспортуючих нею уламків, раніше зруйнованих порід. За наявності у воді уламків ерозія різко посилюється. Чим більше швидкість течії, тим більші уламки переносяться, і тим інтенсивніше йдуть ерозійні процеси.

Несприятливі флювіальні процеси можна поділити на ті, які спричинені діяльністю поверхневого змиву та тимчасових водотоків.

Поверхневий змив (площинна ерозія) - руйнування і знесення верхнього шару ґрунту чи продуктів вивітрювання гірських порід дощовими й талими водами, що стікають по схилу суцільним шаром або дрібними струмками. Він залежить від таких умов: опади мають бути інтенсивними; схили повинні бути пологими (1-5°); слабка задернованість території; антропогенна діяльність.

Ґрунтознавці і спеціалісти, у галузі ерозіознавства рекомендують вживати термін «поверхнева ерозія» мотивуючи це тим, що площинна ерозія можлива тільки на ідеально рівній поверхні схилів (тобто на схилах без мікроулоговин). А таке у природі буває рідко. Вода зі схилів, особливо коли вони розорані, майже завжди стікає не пластовим потоком (плащем), а дрібними струменями, виробляючи струменеві розмиви різної величини - у глибину від кількох міліметрів до всієї товщини ґрунтового покриву і до десятків сантиметрів у ширину (іноді до 2-3 м).

При русі води вниз по схилам (схиловий стік), особливо позбавлених рослинності і слабозадернованним, відбувається змив тонких частинок породи і ґрунту, їх переміщення і відкладення біля підніжжя схилу. У результаті схили виположуються, а біля їх підніжжя формуються такі форми рельєфу як делювіальні плащі, що згладжують перегини схилів.

Із діяльністю тимчасових потоків, що виникають після сильних злив або танення снігового покриву, повязана поява численних ерозійних вимоїн різного масштабу.

Найменшою денудаційною формою є ерозійна борозна (довжина 2-3 м, ширина 5-20 см, глибина 30 см) [Додаток Б. Рис. Б.1.]. Із ерозійної борозни може утворитися ерозійна ритвина або промоїна (довжина 10-20 м, ширина 1-2,5 м, глибина 1-3 м) [Додаток Б. Рис. Б.2.]. Із неї може утворюватися яр [Додаток Б. Рис. Б.3.]. Для збереження ґрунтового покриву важливо враховувати не тільки розвиток ярів як найбільш активних лінійних ерозійних форм, але і стан та потенційний розвиток початкових форм лінійного розмиву.

Яр - це відємна форма флювіального рельєфу, що представляє собою лінійно-витягнуту, вузьку вибоїну із крутими не задернованими схилами, яка створена тимчасовими водотоками переважно у пухких, але вязких гірських породах (глина, суглинки, селоподібний суглинок, лес). Швидкість росту яру в довжину рідко перевищує кілька метрів на рік, але відомі випадки, коли вона досягає 60-80 м і більше. Загальна довжина яру з розгалуженнями іноді може бути більше 10 км.

Умови для утворення ярів: наявність крутих схилів (? 5°); низьке розташування базису ерозії; наявність пухких гірських порід; достатня кількість опадів (зливовий характер або інтенсивне танення снігу); слабка задернованість території; антропогенний вплив.

Утворенню ярів сприяють люди, підрізаючи схили і знищуючи при цьому рослинність і розпушуючи верхній шар ґрунтів. Посилений ріст ярів стався в Росії та Україні у 60-ті роки XIX століття, коли селяни, отримавши свободу в результаті скасування кріпосного права, отримали не дуже зручну землю - на схилах.

У міру просування вершини зростаючого яру вглиб вододільного плато, вона починає гілкуватися. Рівень річки або дна долини, до якого спускається яр, називають базисом ерозії - це горизонтальна поверхня, на рівні якої водний потік втрачає силу і нижче якої не може заглиблювати своє русло.

Вище за течією донна ерозія буде йти до тих пір, поки руйнівна сила потоку перевищує опір, який чиниться розмиву породами ложа. Коли поздовжні похили на всьому протязі яру досягнуть значень, при яких швидкості течії будуть недостатні для подолання опору порід ложа, глибинна ерозія припиниться, закінчиться і зростання яру, настане стан його рівноваги. Ця гранична форма поздовжнього профілю, до якої він прагне в ході глибинної ерозії, отримала назву профілю рівноваги (або кривої рівноваги).

Раніше всього поздовжні ухили наблизяться до рівноважного значення у нижній течії, так як тут потужність потоку найбільша, ерозія протікає швидше за все, а тому і рівноважний стан досягається раніше. Навпаки, у верхівях яру ерозія йде повільніше, і рівноважний стан встановлюється пізніше. Коли яр уже почав заростати в гирлах, у вершині він ще інтенсивно росте - це звичайне явище, яке спостерігається часто в природі.

Виробивши профіль рівноваги схили яру починають виполохуватись делювіальними плащами і заростають, дно вирівнюється, яр перетворюється в балку - негативну форму флювіального рельєфу, що представляє собою лінійно-витягнуте пониження з дуже пологими задерновані схилами [Додаток Б. Рис. Б.5.].

Поширені яри на Європейській частині Росії в межах лісостепової і степової зон (на Середньоросійській, Приволзькій, Волинській, Подільській і інших височинах), в Середній Азії (Фергана), на лесових областях Китаю, ряді районів США і тропічних країн. Яри і балки зустрічаються на різних континентах і в різних природних зонах. Вони типові для передгірїв низьких периферійних частин гірських країн і складених осадовими породами. Але особливо розвинена ярково-балкова мережа на піднесених ділянках платформ з легкорозмиваючим чохлом, зайнятих степами і лісостепами і освоєних людиною.

Місцями поверхня так сильно розчленована стрімкостінними ярами, що схили, які їх перетинаються і вододіли представляють собою гострі гребені. Такі ділянки поширені в гірсько-пустельних і напівпустельних районах із дуже нерівномірним випаданням атмосферних опадів, наприклад у передгірних районах Середньої Азії і Казахстану. У Північній Америці (східне підніжжя Скелястих гір) цей тип яркового рельєфу отримав назву бедленд - погані землі, сильно розчленовані і еродовані території, що мають складний і вигадливий рельєф [Додаток Б. Рис. Б.5.]. Вони формуються в семиаридних районах, де на поверхню виходять не закріплені ґрунтовим покривом або рослинністю пухкі водонепроникні відклади. Під час опадів вода швидко стікає по схилах, розмиваючи пухкі породи і прорізаючи численні глибокі яри, які з часом поглиблюються. Такі райони перетворюються на скупчення гострих піків і крутосхилих останців і непридатні для поселень і сільськогосподарського використання. Деякі бедленди в районах поширення кольорових глин і пісковиків завдяки незвичним колірним сполученням і мальовничим формам рельєфу перетворилися на туристичні обєкти. У США є декілька районів розповсюдження бедлендів. Найбільший - Біг-бедленд на межиріччі Уайт-Рівер і Шайєнн (південно-східна окраїна гір Блек-Хіллс в Південній Дакоті) - займає територію протяжністю 200 км і шириною 40-65 км. Цей регіон, частково включений в національний парк Бедлендс, знаменитий завдяки великій кількості залишків доісторичних тварин, розкритих ерозією. Серед інших великих бедлендів виділяються долина р. Мала Міссурі (на заході Північної Дакоти), долина р. Грейбулл у басейні р. Бігхорн (Вайомінг), долина р. Хіла (на сході Арізони). Бедленди зустрічаються також в Азії і Південній Америці.

За підрахунками С.С. Соболєва, сумарна протяжність яружної мережі в деяких районах України досягає 100-150 км на кожні 100 км І.

1.3.2 Вплив несприятливих флювіальних процесів на життєдіяльність людини

Площинний змив - слабо помітний, але найбільш розповсюджений і підступний тип ерозії. Він проявляється повсюдно і тому піддається безпосередньому розпізнаванню значно важче, ніж швидка ярова ерозія. Проте результати площинного змиву часто перевершують негативні наслідки, спричинені яровою ерозією. Це підтверджують дослідження, проведені в різних природних зонах (О. Болюх та ін., 1976; А. Панков, 1934; X. Беннетт, 1958; Л. Бауер і X. Вайничке, 1971; В. Євцихевич, 1973 та ін.)

Негативно тимчасові водотоки впливають на сільське господарство. При обробці ґрунтового покриву плугами і культиваторами струменеві розмиви частково або повністю засипаються, але поновлюються після наступної зливи або сніготанення. Ґрунтовий покрив помітно зменшується, а потім і зовсім може зникнути. Ґрунти за класифікацією переходять у змиті або еродовані. Їх, в залежності від величини втрати гумусного горизонту, підрозділяють на слабо-, середньо- і сильно (іноді надто сильно) змиті. Сильно змиті ґрунти добре можна спостерігати в багатьох районах лісостепової і степової зон України після оранки восени або навесні на схилах долин балок, де на ділянках змитих ґрунтів на поверхню виходять світліші материнські породи.

Інтенсивність руйнування та деградації ґрунтів, стан яких визначає не тільки ефективність агропромислового комплексу, здоровя довкілля вцілому, а й рівень національної безпеки та економічної незалежності країни, прискорено зростає. Як відмічає професор С. Ю. Булигін, вона обумовлена такими процесами:

· Дегуміфікація (від 0,6 до 1,0 т/га щорічно; 0,4% в середньому втрачено за останні 35-40 років (3,5 і 3,1 - відповідно у 1960 і 1996 роках).

· Еродованість (до 40% від загальної площі країни). Щорічно змивається більш як 500 млн. т ґрунту, з якими втрачається 24 млн. т гумусу, 1 млн. т азоту, 700 тис. т фосфору, 10 млн. т калію. Площа еродованих земель щорічно збільшується більш як на 80 тис. га. Повний збиток від ерозії вже перевищує 10 млрд. умовних одиниць за рік.

Нині уже еродовано понад 15 млн. га, і ерозія продовжує наступати далі на кожний пятий гектар із тих, що ще цілі. Проте і на цих землях втрати органічної речовини (гумусу) з ґрунту досягли 25-35%.

За підрахунками, на землях, що розміщуються на схилах крутістю понад 1°, а їх у складі ріллі близько 52%, в Україні без користі для врожаю, а той зі шкодою для навколишнього середовища й самого ґрунту втрачається до 60% талих та зливових вод, з якими виноситься в річки, озера і ставки 15-25% біогенних речовин, добрив і пестицидів. У середньому на Україні з кожного гектара змивається до 15 т ґрунту щороку. Внаслідок цього втрачається 500 кг/га гумусу, 500-700 кг елементів живлення, що в 2-3 рази більше, ніж їх вносять з добривами.

На більшій частині Лісостепу, особливо в Західноукраїнській Дністровсько-Дніпровській фізико-географічних провінціях, заданими О.Г. Тараріко, змив ґрунту на сучасних агроландшафтах становить 31-36 т/га, а в окремі роки під просапними культурами він сягає 200 т/га при допустимому рівні 4-6 т/га.

При цьому енергетичний потенціал агроекосистеми знижується, а її функціонування стає нестійким. Загальна площа сільськогосподарських угідь, розміщених на схилах різної крутизни, в країні становить майже 20 млн. га, зокрема орних земель - 14 млн. га.

· Відємний баланс елементів живлення (досягає 100 кг/га і більше);

· Переущільнення (майже на всій площі ріллі);

Серед спектру геоморфологічних процесів, які вливають на формування рельєфу, одним із найнебезпечніших є яружна ерозія. Під впливом ерозії відбуваються значні зміни у навколишньому середовищі.

Вплив тимчасових водотоків на життєдіяльність людини:

ь на сільське господарство. Утворюються відємні форми рельєфу - яри, довжиною від кількох десятків метрів до кількох кілометрів, а яружна мережа з вершинами і боковими відгалуженнями розчленовує поля, погіршує умови використання земель. Вони виводять з ладу великі масиви земель, особливо сільськогосподарських, руйнують ґрунтовий покрив, зменшується родючість і погіршуються водно-фізичні та водно-хімічні властивості ґрунту. Тільки через 400-500 років на схилах ярів формуються справжні ґрунти. Продукти змиву замулюють сільськогосподарські угіддя, родючі заплавні землі.

ь на будівництво і транспорт. Від ярів страждають дороги, траси трубопроводів і багато міст, розташованих на височинах і на високих берегах річок. У 1300 році Торжковий яр, що утворився за одну годину під час зливи, зніс вщент кілька будинків.

При таненні ґрунтів у населених пунктах утворюється мережа ярів. Це явище часто супроводжується утворенням зсувів і процесами в ґрунті, які повязані з їх перезволоженням. У багатьох посушливих передгірних районах яри розташовані так густо, що їх схили перетинаються. Такі землі ні для чого не придатні. Вони не рідкість у Канаді, на передгірних пагорбах Середньої Азії та Кавказу, а також у деяких інших областях.

При прокладанні залізничного полотна в околицях м. Харкова була зроблена виїмка на схилі зарослої балки. Це стимулювало відновлення ерозії і зростання двох ярів. За 18 років один з них подовжився на 120 м при глибині 15 м, інший - на 221 м. Щорічно з першого яру виносилося близько 340 м зруйнованого матеріалу, з другого за той же період - близько 900 мі. Наведений приклад показує, що у формуванні і зростанні ярів найчастіше винна людина. Борозни, проведені вздовж схилу трактором, колії грунтових доріг, канави тощо слугують початковими вибоїнами, перетворені потоками дощових і талих вод у промоїни та яри.

ь на стан гідрологічних обєктів та якість води. Зниження рівня підземних вод, забруднення річок і водойм, чим погіршується якість води.

Для оптимізації протиерозійного захисту таких територій пропонується використати алгоритм: аналіз стану і динаміки ярів - визначення типу яру і стадій розвитку - визначення основних чинників розвитку яру - розрахунок потенціалу лінійного росту - оцінка потенціалу та інтенсивності денудаційно-акумулятивних процесів у днищі і на схилах - вибір видів протиерозійних заходів та обгрунтування схеми їх застосування - реалізація комплексу протиерозійних заходів - моніторинг стану ярів та підтримка ефективності і корекція протиерозійного захисту.

Проте флювіальні несприятливі процеси мають не лише негативний вплив, але й позитивний. Так, зазвичай, на дні ярів і балок часто протікають струмки, на поверхню пробиваються джерела. Із часом схили балок покриваються рослинністю (деревною і чагарниковою). В Україні багато поселень виникло саме в балках і називаються байраками.

1.4 Еолові несприятливі процеси

1.4.1 Денудаційні еолові процеси

Геологічні процеси і форми рельєфу, повязані з діяльністю вітру, тобто роботою, яку він виконує, називаються еоловими процесами. Ця робота, за іменем давньогрецького бога вітрів Еола називається еоловою. Існує три види такої роботи: еолова ерозія - руйнування, еолове перенесення - транспортування та еолова акумуляція - відкладання гірських порід.

Руйнівна (денудаційна) робота вітру визначається такими процесами як дефляція і коразія.

Дефляцією називається видування, розвіювання, виніс пухких гірських порід на поверхні Землі повітряними потоками. Відомий російський дослідник пустель Б.А. Федорович розрізняє два види дефляції: площинну і локальну. Площинна дефляція особливо поширена в сухих степових районах та в пустелях. Прикладом локальної дефляції може слугувати борознова дефляція, яка розвивається в тріщинах гірських порід, ритвинах, коліях доріг. При цьому у лесових породах, наприклад, можуть утворюватись рови до 20 м завглибшки. Багато дослідників схильні вважати, що саме локальна дефляція є причиною утворення глибоких безстічних улоговин у пустелях Середньої Азії, Аравії та Північної Африки, дно яких місцями знаходиться на багато десятків і навіть сотень метрів нижче рівня Світового океану. Локальна вітрова ерозія спостерігається і на безструктурних піщаних грунтах. Особливо небезпечні піски біля озер та на узбережжях морів, де часто дмуть сильні вітри.

Із вузьких щілин, у тому числі з дорожніх виїмок, вузьких заглиблень, що залишаються колесами транспорту, вітер виносить пухкі частки, і ці поглиблення ростуть. У Китаї, де широко розвинені мякі лесові породи, виїмки старих доріг перетворюються на справжні ущелини глибиною до 30 метрів (хольвеги). Цей вид руйнування ще називають борозновою діяльністю.

Дефляція виникає за умови сильних вітрів, які видувають ґрунт. Інтенсивність видування ґрунту значною мірою залежать від його гранулометричного складу і вмісту в ньому гумусу, а також там, де відсутній природний рослинний покрив, що захищає поверхневі шари ґрунту, розораного на великих площах.

Причиною вітрової ерозії, крім несприятливих кліматичних умов є руйнування зернистої структури ґрунту внаслідок неправильного обробітку та відсутності надійного його захисту. Надмірне випасання худоби в посушливих степах, яке призводить до знищення дернини теж може спричинити вітрову ерозію.

Розрізняють також інші типи вітрової ерозії: повсякденну і пилові бурі.

Повсякденну дефляцію спричинюють вітри навіть малих швидкостей (5 м/с), відбувається вона повільно і непомітно, переважно на піщаних, супіщаних і карбонатних ґрунтах. За умов цього виду дефляції можуть спостерігатись оголення насіння, загорнутого у ґрунт, а також пошкодження молодих сходів рослин. Найсильніше повсякденна дефляція проявляється на підвітряних схилах, які не захищені лісосмугами. Узимку до зазначених факторів додається відсутність снігового покриву, неглибоке промерзання і слабка цементація ґрунту.

Пилові, або чорні бурі найактивніший і найшкідливіший вид дефляції [Додаток В. Рис. В.1.]. Такі бурі виникають під впливом сильного вітру (зі швидкістю понад 12-15 м/с) і можуть поширюватись на великі території, знищувати посіви на сотнях тисяч гектарів, знести багато родючого ґрунту. Пил, що підіймається під час бур на значну висоту, може перенестися на великі відстані.

Вони бувають у степових, напівпустельних територіях планети. Виникнення пилових бурь зумовлено багатьма чинниками, серед яких головне місце посідають: сильний вітер (понад 10-15 м/сек), сухість і розпиленість верхнього шару ґрунту, відсутність або слабкий розвиток рослинного покриву на полях, наявність великих відкритих ділянок.

Пилові бурі за кольором та складом пилу, який переноситься, бувають: чорні (чорноземи) бурі та жовті (суглинок, супісок); червоні (суглинки з домішками окисів заліза) та білі (солончаки). Висота підйому пилу може досягати 2-3 км, але найчастіше це 1-1,5 км.

Пилові бурі охоплюють великі площі. Так, площа поширення пилової бурі 1960 р. на Україні та прилеглих до неї районах досягла 1 млн. квадратних кілометрів. Кількість видутого і переміщеного чорнозему становила 25км3. Дуже сильними і тривалими були пилові бурі взимку 1969 р. За площею свого поширення і інтенсивністю вони перевершували всі попередні пилові бурі, які спостерігались на Україні у цьому столітті.

Пилові бурі і повязана з ними дефляція виникають і посилюються внаслідок діяльності людини, коли система землеробства або її окремі прийоми не відповідають особливостям ґрунтів і клімату даного району. Так, у пустельному Закаспії улоговина Карагіє має глибину до 300 метрів, дно її лежить нижче рівня Каспійського моря. Багато улоговини видування в Лівійській пустелі в Єгипті заглибилися на 200-300 м і займають величезні простори. Так, площа западини Каттара 18000 квадратних кілометрів.

Форми рельєфу, створені в процесі дефляції: дефляційні котловини, ярданги, коміркові піски, западини - фульджі.

Корозія (від лат.- зіскрібаю, здряпую) або еолова абразія (від лат. зіскрібати) - це процес обточення, шліфування, полірування і руйнування твердих порід уламковим матеріалом, який переноситься вітром. Дефляція і коразія взаємоповязані процеси.

Піщинки піднімаються вітром на різну висоту, але максимальна їх кількість концентрується у приземній частині повітряного потоку, висотою приблизно до 1,0-2,0 м. Цьому сприяють також процеси вивітрювання, які порушують монолітність породи, що супроводжується швидким вилученням продуктів руйнування.

Необхідно також зазначити, що коразія та дефляція проявляються і на горизонтальних глинистих поверхнях пустель, де при постійних однонаправлених вітрах піщаний струмінь утворює окремі борозни або жолоби глибиною від десятків сантиметрів до десятків метрів, розділені паралельними гребнями.

Форми рельєфу, створені в процесі еолової коразії: камяні гриби, камяні стовпи, вітрові гранники [Додаток В. Рис. Б.2.].

1.4.2 Несприятливі акумулятивні еолові процеси

Транспортуюча діяльність вітру має величезне значення. Вітер піднімає з поверхні Землі сипкий дрiбноуламковий матеріал і переносить його на великі відстані по всій земній кулі, тому цей процес можна назвати планетарним. В основному вітер переносить дрібні частки пелітової (глинистої), алевритової (пилувата) і псаммітової (піщаної) розмірності. Галька, уламки і гравій під час бурь та ураганів можуть відриватися від землі, підніматися вгору, потім падати і знову підніматися, тобто вони переміщаються по поверхні стрибкоподібно, сумарно на великі відстані. Піски складають один із найважливіших компонентів еолового перенесення. Основна маса піщинок переноситься поблизу поверхні Землі на висоті 3-4 метра.

Пилуваті і глинисті частки (вулканічний попіл тощо) іноді становлять головну частину твердого еолового потоку. Вони можуть насичувати всю тропосферу і навіть виходити за її межі. Дальність перенесення цього матеріалу може бути безмежною. Особливо далеко переносяться тонкі частинки, які піднялися на велику висоту. Наведемо кілька прикладів далекого переміщення уламкового матеріалу. Пил, піднятий вітром у пустелях Дашті-Марго, Дашті-Арби в Афганістані, переноситься в район Каракумів. Пил із районів Західного Китаю осідає в Північному Афганістані і в республіках Середньої Азії. Чорнозем, підхоплений вітром у Східній Україні 1 травня 1892 року, 2 травня частково випав у районі Каунаса, 3 травня осаджувався з чорним дощем у Німеччині, 4 травня в Балтійському морі, а потім у Скандинавії.

Кількість перенесеного вітром піску та пилу буває іноді дуже велика. У 1863 році на Канарських островах в Атлантиці випав пил із Сахари, маса його становила 10 млн. тонн. Загальна кількість еолового матеріалу, що переноситься з суші в море, за підрахунками А. П. Лисицина, перевищує 1,6 млрд. тонн на рік.

Швидкість накопичення еолових відкладів дуже різна. Одного разу на палубі напівзатонулого судна виявили шар пилу потужністю 1,76 м. Він утворився за 63 роки, тобто в середньому відкладалось близько 3 см на рік. Бували випадки, коли шар потужністю в кілька сантиметрів накопичувався за 1 день.

Еолові відклади можна зустріти практично в будь-якій частині суходолу, в будь-якій ландшафтній зоні. Але великі і потужні скупчення еолового матеріалу утворюються в зонах аридного клімату, сприятливих для розвитку всіх видів еолового процесу.

Ще одним несприятливим процесом, який викликаний еоловою діяльністю є опустелювання - процес, при якому екосистема втрачає рослинний покрив і не в змозі його відновити без участі людини. До опустелювання схильні в основному ті райони, які страждають від нестачі вологи, де ґрунт не здатний забезпечити рослини необхідними мікроелементами і т.д. 20% поверхні землі представляють собою пустелю. Опустелені райони утворюють два пояси: у Північній півкулі між 10° і 45° пн.ш. і в Південній півкулі між 10° і 45° пд.ш.

Опустелювання виявляється як практично повне виснаження рослинності на великих територіях, які згодом займають рухливі піски. Це явище являє собою основну причину масштабного скорочення родючих земель.

Площа пустель може значно змінюватися. В останні роки внаслідок сильної посухи на Африканському континенті південна межа пустель стала зміщатися на південь, перетинаючи 45-ту паралель (так пустеля Сахара рухається на південь, її швидкість складає 6 км на рік.).

Залежно від характеру ґрунтів розрізняють декілька типів пустель: піщані, лесові, суглинкові, глинисті такирові, глинисті, галечні та піщано-галечні, щебнисті гіпсовані, камянисті, солончакові.

За видом еолової геологічної діяльності пустелі поділяються на дефляційні і акумулятивні.

Дефляційні пустелі (в Африці їх називають гамадами, в Середній Азії - кірамі) являють собою ділянки оголених гострокутних скель, часто химерних обрисів.

Акумулятивні пустелі за типом матеріалу, який їх складає поділяються на піщані, іменовані в Середній Азії кумами, а в Північній Америці - ергами; глинисті-такири, лесові - адир і солончакові - шори.

Форми рельєфу, створені в процесі еолової акумуляції: еолові брижі, бархани, дюни, горбокоси.

Найбільш характерною формою скупчення пісків у пустелі є бархани. Рухаючись вони можуть засипати поселення, які розташовані в оазисах і при пустельних районах.

Пустелі помірних широт займають величезні області у внутрішніх частинах Європи і Азії.

У даний час площа всіх пустель постійно збільшується. Швидше за всіх збільшується Сахара. Щорічно її південний кордон просувається майже на 50 км. Тому людство повинно врахувати цю тенденцію для того, щоб наша планета не отримала назву Пустеля.

Делись добром ;)