Суспільно-географічна характеристика населення Вільшанського району

курсовая работа

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ЗАСЕЛЕННЯ ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ОСВОЄННЯ ТЕРИТОРІЇ ВІЛЬШАНСЬКОГО РАЙОНУ

Перші вихідці з Балкан поселились на території сучасного Вільшанського району на початку 50-х рр. XVIII ст. біля військового укріплення - шанцу. Пізніше до них підселяли інших переселенців із-за Дунаю.

Нинішня територія району була заселена в дуже далекі часи, про що свідчать виявлені археологами поселення доби неоліту та житла землеробських племен трипільської культури. Залишили свій слід скіфи, які в V ст. до н. е. вели жваву торгівлю з грецькими північно-чорноморськими колоніями.

У битвах на Синіх Водах в 1362 році, біля сучасних сіл Добрянка і Тишківка (одна з версій), були вщент розгромлені татаро-монгольські полчища.

Інтенсивне ж заселення цих земель припадає на XVII і XVIII століття. Це були селяни, вихідці із Поділля та Київщини, які тікали від нестерпного гніту польської шляхти. Правобережна частина нинішнього району в 1795 році ввійшла у Богопільський повіт Камянець-Подільської губернії. Царський уряд, вогнем і мечем утверджуючи експансіоністську політику, прагнув якомога швидше освоїти цю територію, аби хутчій включити її родючі землі в сільськогосподарський обіг і створити тим самим на кордоні надійні опорні пункти [1].

Ось тому з такою заповзятливістю заохочувалося поселення в Прибужжі селян-втікачів і навіть розкольників з центру Росії. На той час на півдні були спірними землі між Запорожжям і Єлисаветградською провінцією: від Тернівки на північ і аж до Єлисаветградського шанця (Ольвіополь та Орлик - нині частини м. Первомайська Миколаївської області). Не дивно, що згодом тут розселили козаків зі створеного в 1769 році вихідцями з Туреччини Бузького козацтва.

Першими поселенцями лівобережжя Синюхи були запорозькі козаки, які мали тут зимівники і хутори. До 1750 року згадані землі входили до складу Низового Запорозького війська - Бугогардівської паланки; в 1750-1764 рр. - до складу Нової Сербії; з 1764 р. - в Слисаветградську провінцію. Тож на Генеральних картах Новоросійської губернії і польських картах 1770-1795 років уже подаються назви річок та населених пунктів на правобережжі річки Синюхи в межах нинішнього Вільшанського району. З-поміж них - села Вовча Балка і Плоска; на притоці Синюхи Бузникувата - села Казимирівка і Бузникувате; на притоці Вербовець - с. Коритня, а трохи південніше притока мала назву Карлівка із селом Вівсяники.

За легендами і переказами, що дійшли до нас, села Коритня та Плоске названі забузькими тому, що вони засновані селянами, які переселилися в згадану місцевість із однойменних сіл із-за Бугу. Через села Бузникувате, Дорожинка, Березова Балка, Людвінка та Куца Балка пролягав шлях із Торговиці (нині Новоархангельський район) на Богопілля (нині частина м. Первомайська Миколаївської області).

У 1774 році біля слободи Маслово знайшли політичний притулок понад 100 сімей з с. Алфатар (Флатарь) Силістрійської округи Болгарії, які брали найактивнішу участь на боці російських військ у російсько-турецькій війні 1768-1774 років під командуванням генерал-фельдмаршала графа П. А. Румянцева. Відтоді урочище дістало назву "Вільшанка". Це був один з опорних пунктів на кордоні з Польщею і Туреччиною. У 80-х роках XVIII ст. болгар включено до складу Бузького козацького війська.

З 1 січня 1858 року населення округу переведено в стан південних поселенців і село разом з Добрянкою та Синюшиним Бродом увійшло в 13-ту волость Херсонського округу.

Південні поселенці наділялися податною землею і були зобовязані платити за неї поземельний податок. Причому землю наділяли не за кількістю членів сімї, а за наявністю засобів для обробітку. Кожна родина мусила мати щонайменше 5 десятин податної землі й заплатити за неї поземельний податок. Для вільшанських селян державний поземельний податок в розмірі 50-60 копійок введено в дію з 18січня 1859 року. Згідно з проведеним у цьому ж році переписом у Вільшанці налічувалося 520 господарств і мешкало 2 544 особи,з них чоловіків - 1 327, жінок - 1 217. За згаданими господарствами закріплювалось 14 000 десятин землі [6].

У 1866 році вільшанців переведено в стан державних селян, але тяжке життя аж ніяк не полегшало. Як і раніше, вони виконували грабіжницькі земські та натуральні повинності. Тим часом класове розшарування набирало все більших розмірів. Так, у 1885 році налічувалося 222 безземельних господарства. Із 241 бідного господарства кожне обробляло до 10 десятин землі, 33 значно заможніших господарства (9,5 %) мали понад 25 десятин на двір, а всього 3 177 десятин, або 33,7 % всієї наділеної землі.

Без робочої худоби знаходились 29,7 % господарств. Найманою робочою худобою обробляли свої наділи 240 господарств. Мали одну-чотири голови робочої худоби 51,7 % селянських господарств, 18,6 % - пять і більше голів. У той же час 4 сімї служителів церкви володіли 120 десятинами землі, 5 кіньми, 2 волами, 44 головами великої рогатої худоби, на них працювало 9 наймитів. Уже в згаданому 1885 році лише у Вільшанці налічувалося 120 наймитів. Через тяжку фінансову скруту, борги, дорожнечу та непередбачені додаткові стягнення, котрі ускладнювали економічне становище селян, чимало з них йшли на заробітки до поміщиків довколишніх сіл, на цукроварні, а найбільш знедолені під час російсько - турецької війни 1877-1878 років їздили на заробітки навіть до Болгарії.

Після введення столипінської реформи із сільської общини Вільшанки відокремилися заможні господарства, які закупили понад третину общинної землі. Напередодні Першої світової війни на один двір заможного селянина припадало 20,7 десятини землі, селянина-бідняка - 3,3 десятини. Селянські господарства перебували в важкому становищі через брак реманенту й робочої сили: під час Першої світової війни майже 400 чоловік мобілізували в армію, а влітку 1916 року чисельний загін працездатних подався на будівництво окопів у Бесарабську губернію [2].

У селах Вільшанської волості панували голод, холод і розруха.

У 1923 році Вільшанка стала районним центром. Крок за кроком зростала роль району в економічному, політичному та культурному житті області й держави. Вільшанці активно включилися в розбудову рідного краю. Уже наприкінці 1932 року працювали Вільшанська і Калмазівська машинно-тракторні станції, діяла міжколгоспна школа бригадирів, агротехніків і трактористів. Лише в райцентрі було створено 12 колгоспів, що обєднали 85 % селянських господарств. За підсумками соціалістичного змагання 1932 року район посів третє місце в Одеській області. У цей же рік відкривається лікарня на 25 ліжок, ще через чотири роки семирічну школу реорганізовано в середню, а при районному Будинку культури, двох колгоспних клубах та двох червоних кутках розпочали роботу драматичний, хоровий, музичний та фізкультурно-спортивний гуртки.

У співдружності, мирі й злагоді однією сімєю будували нове життя українці, болгари, росіяни, молдовани.2 серпня 1941 року фашистські війська захопили райцентр.

На боротьбу з ворогом піднялося все населення. У Вільшанці, Дорожинці, Добрянці створюються підпільно-диверсійні групи, налагоджуючи тісні звязки з партизанським загоном "Південний", що знаходився в сусідньому Голованівському районі, та підпільниками Первомайського району Миколаївської області. Підпільну боротьбу в селах Добрянка, Осички, Вільшанка, Березова Балка, Сухий Ташлик, Дорожинка, Калмазове вели також бійці й командири 6-ї та 12-ї армій генералів І. М. Музиченка і П. Г. Понедєліна, яким вдалося вирватися з кільця Зеленої Брами. Особливу мужність у ці грізні роки виявили наші земляки А. Г. Абрамович, Л. М. Балицький, О. М. Луценко, М. 3. Телішевський, М. М. Топольников, яких удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Хоробро воювали на різних фронтах 1.1. Гуржос, Г. М. Сологуб, М. М. Цоток; брали участь у Берлінській операції Н. Я. Марущак, Г. І. Скляров, І. М. Безюля, Ф. Я. Рибачок; всю війну пройшли медсестрами Г. М. Апостолова, Г. Ф. Афанасьєва, Н. А. Чабанова, Г. М. Кириленко, Г. І. Руденко [3].

Окрім непоправних людських втрат, війна завдала величезної шкоди економіці району: знищена техніка, спалені й зруйновані ферми, майстерні, тракторні стани. До Німеччини було вивезено все, що тільки міг забрати ворог. Втрати району, завдані загарбниками, склали 610-710 тис. карбованців у довоєнних цінах. Але в людей, окрилених Перемогою, вистачило сил, енергії й завзяття, аби в стислі строки відновити зруйноване війною народне господарство й уже в перші повоєнні роки досягти вагомих результатів у розвитку місцевої промисловості, сільського господарства та соціальної сфери.

Починаючи з 1948 року, в районі підвищується врожайність зернових культур, різко збільшуються посівні площі. Поліпшуються агротехніка, якість та своєчасність обробітку земель. Усі артілі швидко відновили довоєнні орні площі, зросла кількість сільськогосподарської техніки, добрими темпами розвивалася тваринницька галузь.

Знаковою подією стало будівництво на Синюсі Червонохутірської ГЕС, яка дала перший струм у листопаді 1957 року й живить ним донині всі села району.

Кінець минулого століття ознаменований небаченим будівництвом культурно-просвітницьких закладів, житлових будинків, шляхів сполучення.

За цей час лише в райцентрі зведено типові приміщення музичної школи і естетичного центру з концертним залом на 150 місць, районної бібліотеки і Будинку піонерів, середньої школи, кінотеатру, поліклініки, санепідемстанції, ресторану, побуткомбінату, гастроному, універмагу, військкомату, ряду адміністративних приміщень, стадіону [10].

Протягом пятнадцяти років відчинили двері нові Будинки культури в селах Березова Балка, Бузникувате, Вівсяники, Добрянка, Дорожинка, Калмазове, Котовське, Мала Вільшанка, Осички, Чистопілля. У десяти населених пунктах були відкриті школи, в девяти - дитячі садки.

Успіхи окремих трудових колективів у роки незалежності України, мов стрімкі потічки, вливаються в загальні здобутки району. Це дає змогу й надалі нарощувати виробництво зерна, соняшнику, цукрових буряків, гречки, а також тваринницької продукції, дбати про розвиток соціальної сфери. Так, лише в 2003 році на капітальний ремонт мосту через Синюху освоєно 1 300 тис. грн державних коштів, а на поточний ремонт доріг та вулиць - 504 тис. грн. У той же час триває спорудження школи в селі Бузникувате на 192 учнівських місць, центральної районної лікарні на 150 ліжок та 300 відвідувань на зміну, газовідводу на відрізку Вільшанка-с. Мигія Первомайського району Миколаївської області.

У серпні 2004 року на святкування 230-річчя першого поселення на вільшанській землі приїхала численна делегація з м. Алфатар Силістрійського округу Республіки Болгарія разом із мером общини Алфатар Радкою Желєвою. В урочистостях взяли участь Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Болгарія в Україні Ангел Ганєв і народний депутат України, президент Асоціації болгарських товариств в Україні А. І. Кіссе. Гості побували в СТОВ "Вікторія", СП ГОВ "Аврора", ПСП ім. Димитрова і "Мир", зустрічалися з трудівниками та керівниками сільгосппідприємств, головами селищної і сільських рад, підприємцями, освітянами та працівниками закладів культури. У результаті було вироблено чітку програму співробітництва на наступні чотири роки [11].

Делись добром ;)