Суспільно-географічні особливості відтворення населення світу

курсовая работа

3.1 Природний рух населення регіонів світу

Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-х pp. перевищував 20%о, а у наш час він перевищує 30-35%о . Найвищий середньорічний приріст населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.

У 2000-2014 рр. загальний коефіцієнт народжуваності в світі становив 29,1%о, в Латинській Америці - 30,3%о, в Європі - 14,3%о, в Північній Америці - 14,9%о, в Африці - 48,0%о, а в Австралії - 18,3%о. Цим ми підтверджуємо, що у більш розвинених регіонах коефіцієнт народжуваності менший, а у менш розвинених - навпаки [23].

Досліджуючи показники смертності, ми побачили, що майже для всіх країн є характерною досить однорідна структура причин смертності: перше місце посідають серцево-судинні захворювання, друге - новоутворення, переважно злоякісні, і нещасні випадки. Висока частка хвороб органів травлення дихання. За останні 14 років коефіцієнт смертності становить приблизно 4,6%о, в Африці - 6,7%о, в Азії - 4,1%о , в Австралії - 3,0%о , в Латинській Америці - 3,65%о , в Північній Америці - 2,0%о , в Європі - 1,98%о [23].

Рис. 3.1. Річна кількість смертей ( в тисячах) за 2014 рік (побудовано автором за даними [24]).

3.2 Механічний рух населення регіонів світу

Міграції населення виникли в далекій давнині, тривали в середні віки, насамперед у звязку з Великими географічними відкриттями, але найбільший розвиток отримали в епоху капіталізму.

Найбільший "міграційний вибух" почався в XIX ст. Головним осередком еміграції довгий час залишалася Європа, де розвиток капіталізму супроводжувалося "виштовхуванням" частини населення в ті райони, де були вільні землі, господарство швидко розвивалося і створювало попит на робочу силу. Всього з початку еміграції до другої світової війни з Європи виїхало 60 млн. Чоловік. Другий вогнище еміграції склався в Азії. Тут емігрантами стали китайські та індійські робітники (кули), яких вербували для роботи на плантаціях і рудниках. Головними ж вогнищами імміграції були США, Канада, Бразилія, Аргентина, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка.

Після другої світової війни розміри міжнародних міграцій знову стали зростати і до кінця XX ст. досягли масштабів нового "міграційного вибуху". Як і раніше, основна причина цих міграцій - економічна, коли люди їдуть у пошуках нового місця докладання праці, кращого життя. Такі міграції отримали назву трудових міграцій. У результаті наприкінці XX в. за межами своїх країн постійно або тимчасово працюють уже 35- 40 млн. чоловік, а з урахуванням членів сімей, сезонників і нелегальних емігрантів - в 4-5 разів більше. Найбільше іноземних робітників у Швейцарії, де на частку припадає близько 10% працюючих. Основний потік таких трудових емігрантів направляється із в економічно розвинені країни. Але трудові міграції існують також між економічно розвиненими і між країнами, що розвиваються [6].

Головна причина такого роду міжнародної міграції робочої сили - великий розрив у рівнях життя і заробітної плати між економічно розвиненими і країнами, що розвиваються. Проте в США, Західній Європі іммігранти, особливо молодь, нерідко змушені братися за найважчу, низькооплачувану і не престижну роботу. Звичайно, їх можна зустріти і на сучасних підприємствах. Але більшість осідає або в шахтах і на будівництвах, або у сфері послуг, стаючи продавцями, рознощиками, офіціантами, ліфтерами, сторожами, водіями, прибиральниками сміття і т. п.

Нині у світі існують три головні центри тяжіння трудових ресурсів.

По-перше, це Західна Європа (особливо ФРН, Франція, Великобританія, Швейцарія), де вже склалася значний прошарок робітників-іммігрантів з низки країн Південної Європи (Італії, Іспанії), Західної Азії (Туреччини) та Північної Африки; в 90-х рр. значно зріс також приплив мігрантів зі Східної Європи та країн СНД.

По-друге, це США, де тільки легальна імміграція (переважно з країн Латинської Америки, Азії та Європи) становить приблизно 1 млн. Осіб на рік, а нелегальна - і того більше.

По-третє, це нафтовидобувні країни Перської затоки, в загальній чисельності населення яких, трудові мігранти (з Єгипту, Індії, Пакистану та інших країн) набагато перевищують місцеве населення. Країнами зі значною імміграцією залишаються також Канада, Австралія, але ще більшою мірою Ізраїль, населення якого на 2/3 збільшується за рахунок імміграційного припливу значною мірою з Росії та деяких інших країн СНД.

У другій половині XX в. зявилася нова форма зовнішніх міграцій, яка на відміну від колишньої "витоку москалів" отримала найменування "відплив умів" (або "перекачування мізків"). Суть її полягає в переманюванні іноземних учених, інженерів, лікарів та інших спеціалістів високої кваліфікації. Почалася вона з відтоку з країн Західної Європи в США, але потім головними постачальниками таких іммігрантов- "інтелектуалів" також стали країни, що розвиваються. "Витік умів" вкрай негативно позначається на економіці і культурі цих країн, де прошарок інтелігенції і так ще нечисленна. В кінці 80-х - початку 90-х рр. у звязку з політичною і економічною кризою посилилася "відплив умів" з Росії, України, інших країн, що входили раніше в СРСР [13].

Поряд з трудовими міграціями зберігаються і масові міграції з політичних, етнічних, релігійних, екологічних та інших причин. З ними в першу чергу і повязане таке явище останнього часу, як формування потоків біженців, загальне число яких у світі вже перевищило 20 млн. Чоловік. Зрозуміло, що люди біжать насамперед з районів гострих політичних і військових конфліктів. У першій половині 90-х рр. перше місце в світі за кількістю біженців (більше 6 млн.) займав Афганістан, де до цього йшла тривала і кровопролитна війна. Більше 2 млн. Біженців покинуло Руанду, більше 1,5 млн. - Іран і Мозамбік, 1,2 млн. - Боснію і Герцеговину. Масові потоки біженців характерні і для ряду країн СНД.

Внутрішні (внутрішньодержавні) міграції населення бувають декількох видів. До них відноситься переміщення населення із сільської місцевості в міста, яке в багатьох країнах служить основним джерелом їхнього зростання. У наші дні цей вид внутрішніх міграцій прийняв такі масштаби, що його стали називати "великим переселенням народів XX в.". Територіальне перерозподіл населення відбувається також між великими і малими містами. З міграціями повязані колонізація та освоєння нових земель. Цей вид міграцій характерний насамперед для великих по території країн з різкими контрастами щільності населення - Росії, Казахстану, Канади, Бразилії, Австралії та Китаю.

Останнім часом все більш масовим стає відтік людей з різного роду "гарячих точок", включаючи не тільки військово-політичні конфлікти, а й райони екологічного лиха. По суті це ті ж біженці (наприклад, екологічні біженці), але зазвичай їх називають переміщеними особами.

Рис. 3.2. частка робочих іммігрантів серед загального населення Німеччини, США, Катар, ОАЕ (2010 р.), (побудовано автором за даними [16]).

Делись добром ;)