Типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

курсовая работа

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження соціально-економічного розвитку країн світу

Кожна країна є складною системою різних властивостей і якостей, що є наслідком тривалого процесу розвитку та взаємодії історичних, економічних, соціальних, політичних і духовних стосунків у конкретних умовах геопростору. Наявність спільних рис різних держав є підставою для виділення певних типів країн.

Тип країни - обєктивно сформований і відносно стійкий комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей розвитку, що характеризує її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі її розвитку [13, с.261].

Існування типів країн, їх історична еволюція, є наслідком того, що країни розвиваються різними темпами, в різних умовах і різними напрямками. Великий тлумачний словник сучасної української мови вміщує визначення терміну: розвиток - це процес унаслідок якого відбувається зміна якості чого-небудь, перехід від одного якісного стану до іншого, вищого [3, c. 1043].

За підходом Е. Алаєва, розвиток - прогресивні зміни структури певної країни. Він охоплює три важливі складові: підвищення економічного росту якості життя людей - доходів, споживання продовольства, рівня освіти і медичного обслуговування і т. п.; створення умов, які сприяють зростанню самоповаги людей унаслідок формування соціальної, політичної, економічної систем; зміцнення свободи шляхом розширення можливостей покращення постачання населення споживчими товарами і послугами. Якщо зміни повязані з розрухою, зниженням рівня розвитку то можна говорити про деградацію [1, с.88].

Відповідно до рівня розвитку та інших показників, які характеризують країни світу, їх поділяють на групи за певними ознаками. Поділ, перш за все, необхідний для систематизації країн, для виявлення характерних їх рис, для визначення місця країни у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин, для визначення і передбачення імовірних перспектив їх розвитку.

Відзначимо, що із поняттям „тип” повязані ряд інших: типологія, типізація, класифікація. Зясуємо різницю між цими поняттями.

Типізація - це групування обєктів за подібними кількісними і якісними ознаками. За словами Алаєва типологія повинна враховувати перш за все якісні ознаки і їх стійкі відмінності. А класифікація передбачає групування обєктів за сукупностями (класами), які відрізняються між собою переважно кількісними ознаками, а якісні відмінності які ми спостерігаємо між сусідніми класами, відображають, як правило, динаміку розвитку обєктів або їх ієрархічний порядок [1, с.115].

Типізація - це групування країн за подібними ознаками. Вона представляє важливу ланку наукових досліджень країн світу. Типізація повинна бути:

- Стійкою, щоб слугувати інструментом аналізу впродовж певного часу;

- Гнучкою, щоб увібрати в себе головні та часто різнорідні ознаки країн.

Вона є певним ступенем узагальнення, що значно полегшує вивчення такої великої кількості країн, хоч набагато спрощує дійсність.

Типізацію країн світу можна проводити як за однією ознакою, так і за їх сукупністю. Її критеріями можуть бути: географічне положення, форма правління, розміри території, рівень економічного і соціального розвитку [13, c.28].

Залежно від ознаки, покладеної в основу типології, виділяють такі основні класифікації країн:

- За площею;

- За чисельністю населення;

- За формою правління;

- За формою державного устрою;

- За ідеологічною орієнтацією;

- За формою державного режиму;

- За політичною структурою;

- За рівнем розвитку науки і техніки;

- За рівнем соціально-економічного розвитку [2, с.62].

Залежно від цілей дослідження, теоретико-методологічних настанов різні автори визначають значну кількість варіантів типологій і типологічних рис, що закладають в їхню основу. Типології, що різняться за покладеними в їхню основу критеріями, можна поділити на два великі види: кількісні та якісні.

Кількісні типології ґрунтуються насамперед на зовнішніх формальних ознаках, що виражаються кількісними показниками (географічними, демографічними, економічними тощо). Вони дають можливість порівнювати окремі географічні параметри країн, що є важливими передумовами їхнього суспільного розвитку. Так, розміри території дають підставу (у певному «наближенні») робити висновок щодо природно-ресурсного й транспортного чинників; географічне положення - про транспортну доступність; чисельність населення - про потенціал трудових ресурсів і ємність внутрішнього ринку. Водночас зазначені властивості впливають на структуру господарства, характер міжнародної спеціалізації країни, її місце в міжнародному поділі праці, у глобальній і регіональній геополітичних системах, а також на характер адміністративно-територіального устрою.

Якісні типології враховують низку кількісних показників або характеризують особливості тих сторін життя суспільства, які піддаються кількісному вираженню. Тобто вони визначають більш складніші, внутрішні якості, особливості суспільного розвитку і його результатів, що мають причинний характер стосовно кількісних показників [28, с.115].

Головні параметри за основними економічними показниками протягом останніх років доповнюються численними міжнародними дослідженнями, автори яких намагаються більш визначено показати місце кожної країни у соціально-економічному розвиткові світу.

У економічній і соціальній географії світу застосовують типології, що враховують рівень соціально-економічного розвитку, генетично повязані з методологічною схемою підготовленою авторським колективом Московського університету за редакцією В.В. Вольського.

В Україні схема типології, розроблена в Московському університеті, застосовується від 70-х років минулого століття, коли був виданий тритомний навчальний посібник «Економічна географія зарубіжних країн» (автори В. Юрківський, Б. Яценко та ін.., 1978-1981). У найбільш поширених виданнях останніх років вона набула подальшого розвитку. У навчальному посібнику П. Масляка, Я. Олійника та А. Степаненка зберігається поділ на високо розвинуті. Середньо розвинуті країни і країни, що розвиваються. Однак до середньо розвинутих країн додані колишні соціалістичні країни Європи та нові Європейські держави, що утворилися після розпаду СРСР, а до країн, що розвиваються, - колишні азійські республіки Радянського Союзу та соціалістичні країни Азії.

У підручнику «Економічна і соціальна географія світу», за редакцією Яценка, для визначення типу країн, окрім рівня економічного розвитку та особливостей структури господарства враховується також рівень сформованості організаційно-управлінських, функціонально-галузевих і територіально-господарських структур [28, c.123].

Вивченням типологій займаються різні науки, серед них важливе місце належить суспільній географії. Суспільна географія - це наука про загальні та специфічні закони та закономірності територіальної організації суспільства чи окремих його частин:населення, виробничої, соціальної, політичної, духовної чи природно-ресурсної сфер, що функціонують у геопросторі.

О.І. Шаблій у структурі суспільної географії виділяє чотири блоки основних, два блоки допоміжних, а також групу суміжних дисциплін.

До основних дисциплін належать: демогеографія, соціальна, економічна та політична географія [26, с.26].

Економічна і соціальна географія - це наука про загальні та специфічні закони і закономірності територіальної організації суспільства, механізм дії та форми прояву їх у територіальних суспільних системах, що функціонують у просторово-часовому географічному просторі. Вона поєднує в собі одночасно елементи географії, економіки і соціології [5, с.11].

Соціальна географія досліджує регіональні відмінності в умовах життя людей (природні, економічні, соціальні) і шляхи вирівнювання рівня життя між різними районами і типами поселень. Конкретним обєктом спостереження соціальної географії є поселення (їх різні типи, форми, системи), райони, країни. Основним обєктом спостереження є людина.

Усі обєкти, відношення і процеси, що вивчає соціальна географія, потребують інтегрального підходу, що включає економічну оцінку, тому соціальна географія тісно повязана з економічною географією [1, с.35].

Економічна географія вивчає територіальну організацію виробництва, просторові процеси та форми організації життєдіяльності людей [5, с.12].

Регіональна економічна i соціальна географія світу є складовою частиною соціально-економічної географії і являє собою науку про закономірності територіальної організації суспільного виробництва, просторових процесів та форм організації життя людей у конкретних регіонах та країнах світу. Важливе місце в регіональній економічній і соціальній географії посідає типологія територій, тобто групування їх за якимось критерієм. Типологія допомагає бачити спільні й специфічні риси обєкта [27, c.7].

Обєктивне і всебічне відображення територіальної організації політичної сфери у державному, глобальному та регіональному вимірах, її значення в розвитку суспільства здійснює політична географія. [8, c.3] У політико-географічному аналізі типізація країн світу здійснюється насамперед за структурно-територіальними параметрами (розмірами, складом, конфігурацією та географічним положенням території, формою державного устрою, етногеографічною структурою) однак і інші моделі типології, які безпосередньо не спираються на відмінності територіальних вимірів, наприклад, рівень економічного розвитку, також розглядаються в політичній географії, але в контексті особливостей розміщення цих типів держав на політичній карті [8, c.43].

Геополітика вивчає різні аспекти політичної діяльності, зумовлені такими географічними особливостями як, розташування і розміри території, природно-ресурсний потенціал, стан навколишнього середовища, розміщення соціально-економічних і політичних обєктів тощо [8, c.14].

Геоекономіка вивчає взаємодію економіки і простору: вплив просторових факторів на сферу виробництва і розміщення товарів, використання простору для розвитку економічної діяльності; відображає основну тенденцію в розвитку сучасного світу - глобалізацію [11,c.3].

Розділ 2. Головні аспекти процесу соціально-економічного розвитку країн світу

2.1 Економічний і геоекономічний розвиток

Економічний розвиток - це прогресивні кількісні зміни, повязані, як правило, з структурними змінами економіки країн. При цьому відбувається зростання економічної могутності країни, збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах і послугах [20, c. 211].

Економічний розвиток - процес функціонування та еволюції економічної системи в довготерміновому періоді, що відбувається під впливом економічних суперечностей, потреб та інтересів. Економічний розвиток характеризується зміною ринкової і виробничої конюнктури за тривалий період часу, впродовж якого значну роль відіграють інвестиційні, інноваційні, технічні й технологічні чинники розвитку економіки, а також чинники економічної власності та господарського механізму. У процесі економічного розвитку економічна система переходить від однієї стадії чи етапу до іншої (наприклад, від нижчої стадії капіталізму до вищої), або від одного стану (наприклад, доіндустріального чи аграрного) до іншого (індустріального) [20, c. 212].

Головна рушійна сила економічного розвитку - матеріальні й духовні інтереси людини, що формуються та розвиваються під впливом відповідних матеріальних і духовних потреб, а також суперечності економічної системи, з-поміж яких виділяють суперечності продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, економічної власності та господарського механізму. Основними чинниками (інгредієнтами суспільної системи які посилюють або послаблюють економічний розвиток) економічного розвитку є технічні, технологічні, екологічні, економічні, трудові, соціальні, політичні, духовні, географічні, демографічні, соціально-економічні, правові, інформаційні, інтелектуальні та ін.

В історичному аспекті з погляду технологічного способу виробництва виділяють три типи економічного розвитку:

1) доіндустріальний, що характеризувався активним впливом на економічні процеси екологічного, географічного, демографічного і трудового факторів,

2) індустріальний, що спирався на трудовий, технічний фактор і фактор капіталу (за збереження ролі та значення попередніх),

3) постіндустріальний, якому властиве використання таких специфічних факторів, як інформаційний, інтелектуальний тощо.

Існує також класифікація економічного розвитку за критерієм панівних у суспільстві матеріальних або духовних цінностей:

1) доматеріальний,

2) матеріальний, у якому на передній план виходять матеріальні цінності,

3) постматеріальний, який тільки-но почав формуватися і для якого характерним є поступовий пріоритет духовних цінностей [27, с.56].

При розгляді економічного розвитку у суто функціональному аспекті (крізь призму короткотермінового і довготермінового ринкових періодів) виділяють такі три його типи:

1) екстенсивний,

2) інтенсивний

3) детенсивний економічний розвиток. За екстенсивного типу економіка розвивається внаслідок механічного нарощування обсягів витрат ресурсів, за інтенсивного - внаслідок якісного вдосконалення технічних, технологічних, економічних та інших систем, за детенсивного відбувається погіршення технічного й технологічного рівнів виробництва, національна економічна система загалом деградує [20, c. 215].

М.М. Баранський писав, що економічний розвиток кожної окремої країни значною мірою визначається її положенням відносно світових центрів і світових шляхів.

Важливим показником в економічному розвитку є конкурентна спроможність. Вона визначається як здатність національної економіки виробляти і реалізовувати на внутрішньому та зовнішньому ринках товари і послуги, що відповідають платоспроможному попиту й забезпечують економічне зростання і підвищення якості життя населення.

Міжнародні економічні організації пропонують такі головні показники конкурентної спроможності національної економіки:

- Економічний потенціал країни і його використання;

- Рівень інтернаціоналізації економіки;

- Якість державного регулювання соціально-економічних процесів;

- Фінансова стабільність;

- Розвиток інфраструктури;

- Якість менеджменту;

- Ефективність виробництва;

- Науково-технологічний рівень;

- Чисельність і кваліфікація трудових ресурсів, якість життя.

Глобальна конкурентоспроможність - сукупність факторів, політичних рішень та інституцій, що визначають рівень продуктивності суспільного виробництва в країні [3, c.127].

2.2 Соціальний розвиток

Соціальний розвиток характеризує процес життєдіяльності людства та його складових частин (рас, етносів) у геопросторі, який зумовлений як свободою людської волі, так і обєктивними закономірностями [24].

Важливим, для типізації країн, є індекс людського розвитку. ІЛР є сумарним показником розвитку людини (рис. 2.1). Він показує середній рівень досягнення країни за трьома головними вимірами розвитку людини: рівень життя, рівень освіти, стан здоровя. ІЛР - це середнє геометричне нормалізованих індексів, які відображають досягнення по кожному з вимірів. При визначенні ІЛР для характеристики рівня життя населення використовують показник ВВП на одного жителя. Рівень освіченості населення визначають на основі двох показників: рівня писемності дорослого населення і середньої тривалості навчання. Стан здоровя населення оцінюється показником очікуваної тривалості життя населення при народженні, який відображає реальну сукупність умов життя і праці людини, якість харчування і чистоту довкілля [29]. Відповідно до цього показника усі країни світу поділяємо на такі групи:

- Країни з дуже високим рівнем людського розвитку;

- Країни з високим рівнем людського розвитку;

- Країни з середнім рівнем людського розвитку;

- Країни з низьким рівнем людського розвитку (дод. А).

Аналізуючи карту країн світу за індексом людського розвитку (рис. 2.1) бачимо, що найвищі показники притаманні Західній, Центральній і Південній Європі, півночі Північної Америки, Австралії, Японії, Чілі та Аргентині. Саме в цих країнах найвищі показники рівня життя, освіти і здоровя. За ВНД на одну особу вони належать до країн з високим доходом і доходом вище середнього. Найменші показники характерні для країн Центральної Африки.

Рис. 2.1 Розрахунок індексу людського розвитку

Важливим у нашому дослідженні є показник індексу сталого людського розвитку. Адже, розвиток виробництва і зростання масштабів господарської діяльності зумовлюють посилення антропотехногенного тиску на довкілля та порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі, а це, в свою чергу, призводить до загострення соціально-економічних проблем.

У контексті сказаного принципове і фундаментальне значення мала Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася 1992 р. в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Саме на ній було одностайно проголошено, що основою розвязання гострих соціально-економічних і ресурсо-екологічних проблем є перехід до моделі сталого розвитку.

Концепція сталого розвитку економіки визнана світовою спільнотою народів стратегічним напрямом забезпечення матеріального, соціального і духовного прогресу суспільства. Необхідність переходу на модель сталого розвитку всіх країн світу обєктивно зумовлена демографічним «вибухом», сучасною науково-технічною революцією, а також нинішнім кризовим станом земної біосфери, істотним зниженням її відновлювальних, відтворювальних і асиміляційних можливостей внаслідок надмірних антропотехногенних навантажень на природу.

Сталий соціально-економічний розвиток будь-якої країни означає, зрештою, таке функціонування її народногосподарського комплексу, коли одночасно забезпечуються: задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення; раціональне та екологобезпечне господарювання й високоефективне використання природних ресурсів; підтримання сприятливих для здоровя людини природно-екологічних умов життєдіяльності, збереження, відтворення і примноження якості довкілля та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.

Рис. 2.2 Країни світу за рівнем людського розвитку

Тобто, сталий розвиток -- це насамперед економічне зростання, за якого ефективно розвязуються найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації і забруднення довкілля [9, с.17].

Розрахунок індексу сталого розвитку Іс.р, здійснюється через суму індексів для трьох вимірів: економічного (Іек.в), екологічного (Іе.в)та соціального (Іс.в) з відповідними ваговими коефіцієнтами. У свою чергу, кожен з індексів Іек.в, Іе.в та Іс.в обчислюється з використанням прийнятих у міжнародній практиці індексів та індикаторів. Індекс економічного виміру (Іек.в) містить два глобальні індекси: індекс конкурентоспроможності (Ік), що формується з трьох індикаторів: індикатора технологічного розвитку країни, індикатора громадянських інститутів, індикатора макроекономічного середовища та індексу економічної свободи (Іе.с), що формується з таких десяти індикаторів: торгової політики країни, фіскального на-вантаження з боку уряду, урядової інтервенції в економіку, монетарної політики, потоків капіталів та іноземних інвестицій, банківської та фінансової діяльності, політики формування цін та оплати праці, прав на приватну власність, політики регулювання, неформальної активності ринку.

Звертаємо увагу на те, що в документах ЄС зазначено необхідність урахування фактору глобалізації в концепції сталого розвитку, що отримало втілення у включенні показника „Глобальне партнерство” в набір показників сталого розвитку, прийнятий Європейською комісією 9 лютого 2005 р. [12].

Делись добром ;)