1. Післявоєнний розвиток. Політика Ліберальної та Консервативної партій

Бурхливий розвиток канадської економіки в роки війни та вагомий внесок у боротьбу з фашизмом сприяли значному піднесенню міжнародного статусу Канади. Обсяги промислового виробництва в той період зросли у 2,5 раза, а за темпами розвитку промисловості вона вийшла на перше місце серед розвинутих країн. За роки війни у Канаді було вироблено понад 800 тис військових вантажних автомобілів, 50 тис танків, 16 тис літаків, 4 тис військових кораблів та багато іншої техніки, дві третини якої надійшло на озброєння армій країн -- учасниць антигітлерівської коаліції. Канадські збройні сили брали активну участь у бойових діях союзників на фронтах Італії, Франції, Індії та Бірми. Військово-морський флот Канади вийшов на четверте місце у світі і, починаючи з 1944 р., повністю взяв на себе охорону військових перевезень з США в Англію. Усе це зміцнило економічні та політичні позиції Канади у післявоєнному світі й перетворило досі малопомітного члена Британської Співдружності націй у високорозвинену індустріальну державу, активного учасника міжнародної політики.

Економічне піднесення Канади тривало і в повоєнний час. Швидко збільшувалося населення, освоювались нові території на Півночі та Далекому Заході. У 1949 р. до складу Канади увійшов Ньюфаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Важлива роль у прискоренні економічного розвитку країни належить відкриттю великих родовищ нафти в Альберті та Саскачевані. Помітно посилилась економічна інтеграція Канади зі Сполученими Штатами Америки.

Одночасно слабшали традиційні звязки Канади з Великобританією. Важливими кроками на шляху ліквідації залишків колоніальної залежності стали прийняття в 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В. Мессі.

У внутрішньополітичному житті домініону продовжувалось традиційне суперництво двох провідних партій -- Ліберальної та Консервативної. Правляча з 1935 р. Ліберальна партія на хвилі економічного піднесення країни тричі підряд перемагала на післявоєнних виборах -- 1945, 1949 та 1953 рр. (уряд до 1948 р. очолював Макензі Кінг, а потім -- Луї Сен-Лоран). Але в 1957 р. консерватори, оновивши програму, нарешті виграли вибори і сформували уряд на чолі з енергійним політиком «з прерій» Джоном Діфенбейкером.

Передвиборна програма консерваторів (з 1956 р. партія називається Прогресивно-консервативною) передбачала вирішити багато економічних і політичних завдань, а саме: розвиток Півночі, відновлення традиційних звязків з Англією та Співдружністю, «канадизацію» економіки і культури, ліквідацію безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Новий уряд здійснив чимало заходів соціального характеру, а саме: підвищив пенсії, збільшив розмір допомоги інвалідам і людям похилого віку, знизив податки, надав допомогу фермерам під майбутній урожай та ін. Важливою акцією був прийнятий у серпні 1960 р. Білль про права громадян. Водночас розвязання багатьох проблем виявилося складнішою справою, ніж уявлялось, і вимагало чимало часу і коштів. Так, за браком фінансових ресурсів не було змоги розпочати виконання широкомасштабної програми освоєння Півночі. Закінчилися невдачею спроби «канадизації» економіки та теле- і радіомовлення. Незважаючи на організацію урядом сезонних громадських робіт, практично не вдалося підвищити рівень зайнятості населення. Загострились відносини і між центральною владою та провінціями, які не бажали збільшувати частку витрат на урядові соціальні програми. Позиції правлячої парти почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дж. Діфенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності у межах НАТО, проте з деяких питань мав самостійну думку, відмінну від позиції США, зокрема відмовився від вступу Канади в Організацію американських держав, продовжував підтримувати дипломатичні й торговельні відносини з Кубою після оголошення Сполученими Штатами її блокади, підтримував вимогу визнання Китайської Народної Республіки.

У центрі уваги громадськості 1963 р. постало питання про розміщення на території Канади і в канадських військових частинах у Європі американської ядерної зброї. Премєр-міністр Дж. Діфенбейкер був проти цього, більшість міністрів -- за. Виникла гостра урядова криза, наслідком якої став розпуск парламенту та призначення нових виборів. У політичну боротьбу активно втрутились ще дві партії -- Нова демократична (заснована в 1961 р.) і Партія соціального кредиту, які недвозначно продемонстрували намір покінчити з пануванням традиційної двопартійної системи. Вибори виграли ліберали, однак їм не вдалося здобути абсолютної більшості голосів (42%). Консерватори дістали 32%, нові демократи та соціал-кредитисти -- 25% голосів.

Ліберальний уряд на чолі з Лестером Пірсоном залишався при владі до 1968 р., але, не маючи більшості у парламенті, не наважувався на прийняття серйозних політичних рішень. Серед найпомітніших його акцій були прийняття 1965 р. нового канадського прапора з червоним кленовим листком на білому полі та укладення Автопакту 1965 р., що зєднав воєдино автомобільну промисловість США та Канади. Однак ці поодинокі успіхи не зміцнили політичних позицій уряду меншості. Перед центральною владою постала ще одна проблема -- національна, викликана незадоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем та соціальним і політичним статусом.

канада квебек зовнішний політика