Передумови регіонального економічного розвитку

Регіональні чинники безпосередньо чи опосередковано визначають просторову поширеність різних видів економічної діяльності. Серед інтенсивних чинників просторової організації господарства провідне місце належить територіальному поділу праці. Зокрема, завдяки спеціалізації регіонів на випуску певних видів продукції та обміну її на іншу зростає ефективність виробництва. Кожен регіон максимально використовує власні переваги і, розвиваючи галузі спеціалізації, продукція або послуги яких використовуються в інших регіонах, забезпечує найбільший ефект від функціонування певних галузей регіональної економіки, діяльність яких найбільш вигідна на даній території. Спеціалізація виробництва регіону характеризується відношенням вивезеної за межі Регіону продукції до загального обсягу виробленої в даному регіоні продукції. Рівень спеціалізації свідчить про високий рівень використання регіональних переваг.

Важливу роль у територіальному поділі праці відіграє кооперування. Використання повною мірою можливості кооперування різних суб'єктів господарювання одного регіону або кількох з виробництва певних видів продукції також є свідченням високої ефективності виробничої діяльності і повного використання переваг регіону чи регіонів. Кооперування за своєю суттю відображає діяльність кількох суб'єктів з найефективнішого використання кожним з них власних переваг у процесі спільного виробництва продукції (послуг).

Вагоме значення у територіальному поділі праці має комбінування, завдяки якому не лише закріплюються виробництва за територіями, а й розвиваються найбільш ефективні стосунки у процесі виробництв, за рахунок більш раціонального використання переваг поєднання різних виробничих циклів у межах одного підприємства (комбінату).

На розвиток регіональної економіки впливає і концентрація виробництва, яка відображає територіальне зосередження (локалізацію) економічної діяльності на обмеженій території. Завдяки територіальному зосередженню виробництва досягається економія витрат на розвиток обслуговуючої виробничої та соціальної інфраструктури, на утилізацію відходів виробництва тощо. Визначене призводить до зменшення виробничих витрат і підвищує конкурентоспроможність продукції.

Рівень концентрації визначається відношенням обсягів виробленої продукції в даному регіоні до загального обсягу виробленої продукції в державі.

Важлива роль у структурі передумов регіонального розвитку належить природно-ресурсному та соціально-економічному потенціалам. Розвиток видобувних галузей промисловості залежить насамперед від наявності природних ресурсів, економічної доцільності їх використання, гірничо-геологічних та технологічних умов видобутку. Найбільшою цінністю для регіональної економіки є промислові запаси мінерально-сировинних ресурсів. Ці ресурси вже мають досить повну геологічну, економічну та технологічну оцінку і являють собою природно-ресурсний потенціал, який у разі залучення до господарської діяльності стає продуктивною силою економічного розвитку.

Залежно від розміщення природних ресурсів, їх обсягів, якості та умов використання в кожному регіоні формується своєрідні просторові форми промислового виробництва. Це позначається на регіональних відмінностях зосередження виробництва, галузевій структурі економіки регіонів, її спеціалізації. Розміщення ресурсів впливає на регіональну структуру господарства (формування економічних районів, територіальних виробничих комплексів промислових центрів і вузлів та інших форм територіальної організації виробництва).

Суттєвими чинниками регіональної економіки є й інші природні ресурси — земельні, водні, лісові, фауністичні, рекреаційні, кліматичні. Вони за певних економічних умов позначаються на регіональних відмінностях економіки, її структурних особливостях. Це вимагає всебічної оцінки ефективності використання даних ресурсів.

Ефективне функціонування регіональної економіки неможливе без забезпечення трудовими ресурсами, які є найбільш активними чинниками виробничого процесу. Завдяки їх виробничій діяльності і відбувається взаємодія суспільства і природи. У результаті цієї взаємодії людство задовольняє власні потреби. Природною базою взаємодії в кожному регіоні є природні ресурси і умови, а соціальною — населення, особливо найбільш активна його частина — трудові ресурси, і зокрема зайняте трудовою діяльністю населення.

Особлива роль у розвитку регіональної економіки належить територіальним відмінностям кількості трудових ресурсів. В Україні склалися значні регіональні відмінності в чисельності трудових ресурсів — від майже 3 млн чоловік у Донецькій області до менше 600 тис. чоловік — у Чернівецькій області. Це викликане як відмінностями в розселенні населення, особливостями господарського та історичного розвитку, в трудомісткості виробництва, так і в його територіальній концентрації, рівні урбанізації тощо.

Але не лише кількісні параметри розподілу трудових ресурсів по території позначаються на регіональних особливостях економіки країни. Значною мірою вона обумовлюється і їх якісним складом. На якість трудових ресурсів впливають соціально-економічний стан країни, екологічні умови проживання, демографічна ситуація, рівень та якість життя населення тощо.

Економіка кожного регіону зумовлюється також і рівнем використання трудових ресурсів, тобто зайнятістю в різних сферах економічної діяльності. Зайняте населення визначає результативність економічної діяльності регіону, бо лише завдяки праці створюються матеріальні і духовні блага, національне багатство країни. Звичайно не всі трудові ресурси повинні бути зайняті виробничою діяльністю. Частина з них зайнята доглядом за малими Дітьми, частина осіб працездатного віку зайнята на навчанні та іншими видами діяльності. Однак значну частину незайнятих становлять безробітні та зайняті неповний робочий день (тиждень). Це свідчить про значні прямі втрати трудового потенціалу, які в окремих регіонах є катастрофічними. Крім прямих втрат вигляді невиробленої продукції, ненаданих послугах є ще і опосередковані втрати, які виражаються зниженням якості трудових ресурсів — зниженням освітнього рівня, дискваліфікацією у зв'язку з тривалим безробіттям, погіршенням здоров'я у зв'язку зі зниженням життєвого рівня тощо. Такий стан з використанням трудових ресурсів не сприяє економічному зростанню регіонів скоріше навпаки — стагнації і депресії.

Важливою передумовою економічного розвитку регіонів є виробничий потенціал, що визначається сукупністю виробничих підприємств у кожному регіоні. Особливості їх територіального зосередження і взаємозв'язків ведуть до утворення на території регіонів територіально-виробничих комплексів різних типів. Вони можуть бути галузеві і міжгалузеві, за територіально-структурними ознаками — точкові (промислові пункти, центри), локальні (промислові вузли), регіональні (промислові агломерації, економічні райони) та ін. Кожен з виробничо-територіальних комплексів вирізняється серед інших своєю спеціалізацією, потужністю виробництва, ефективністю діяльності тощо. Це і створює мозаїчну картину регіональної економіки за показниками номенклатури товарів і послуг, обсягів виробництва продукції, продуктивності виробничої діяльності, технологічних умов функціонування, особливостей взаємодії з природним середовищем, інвестиційної діяльності по регіонах тощо.

Функціонування економіки кожного регіону значною мірою визначається рівнем розвитку соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура — це складова єдиної соціально-економічної системи, яка, задовольняючи певні потреби населення, опосередковано впливає на розвиток виробництва. Мова йде про такі види діяльності, як охорона здоров'я, яка, поліпшуючи здоров'я працездатного населення, забезпечує більшу його продуктивну діяльність. Це ж стосується і освіти як вихідної ланки подальшої професійної і кваліфікаційної підготовки робочої сили. Духовне виховання забезпечується розвитком культури. Істотну роль у виробничій діяльності людини відіграють рівень розвитку і максимальне забезпечення послугами таких галузей, як житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, торгівля і громадське харчування, пасажирський транспорт. Регіональні відмінності в структурі та рівнях їх розвитку, особливостях функціонування, в забезпеченості населення різноманітними послугами, які надає соціальна інфраструктура, позначаються на територіальних особливостях функціонування економіки регіонів України.

2-3. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних, або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням вирізняється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 м². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це — територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра великорайонних ТВК або їх складові. У даному підтипі економічних районів основну районоутворювальну роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони викорис­товуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розроблення державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їхнім сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням усього господарства, яке здійснюється районними центрами. У цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими об'єднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньообласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової економіки періоду використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.