5. Визначення етнічного складу населення в різних країнах світу

Основним джерелом при визначенні етнічного складу населення та аналізу динаміки чисельності народів є матеріали перепису населення. У переписах більшості країн є цілий ряд питань, які тією чи іншою мірою дають уявлення про Етнічну структуру. Одні питання дозволяють безпосередньо визначити етнічну приналежність опитуваного, інші - лише опосередковано. У звязку із цим всі показники, використовувані для отримання відомостей про етнічну структуру, прийнято ділити на прямі і непрямі.

Прямим показником є відповідь на безпосереднє питання перепису про етнічну (або національну) приналежність. Іноді в переписах вона формулюється просто як "національність" або "народність". При наявності прямого запитання про національну приналежність результати перепису відразу ж дають адекватну картину щодо етнічного складу населення країни. Однак і такі дані не можна сліпо використовувати без додаткового аналізу, тому що в складі багатьох народів (особливо африканських) існують субетнічні групи, що мають свої самоназви, і ці найменування можуть помилково потрапити в матеріали перепису як назви самостійних народів. Буває також, що представники одного й того ж народу фігурують в перепису під різними назвами, що також спотворює реальну картину.

Щоб уникнути різних помилок у визначенні етнічної приналежності, при підготовці до перепису, складаються словники національностей, в яких перераховуються народи, що живуть в країні, з усіма варіантами їх назв і самоназв. У деяких переписах спеціально виділялися субетнічні групи у складі якого-небудь народу. Так, в естонському переписi населення 1934 р. в числі естонців були окремо показані сету.

У тих випадках, коли в переписi cтоїть пряме запитання про національну приналежність, вона зазвичай визначається за самосвідомості опитуваних. Це так званий психологічний підхід. Він не обмежує вибір опитуваного лише лише національностями батьків, пропонуючи можливість так званої позасімейної асиміляції.

При генетичному підході національність опитуваних визначається за їх походженням, а точніше, за національністю батьків. Якщо ж батьки опитуваного належать до різних національностей, то або обговорюється, чию національність (батька чи матері) треба вказати, або опитуваному надається можливість вибрати самостійно одну з них.

При відповіді під час перепису на питання про національну приналежність можуть виникнути труднощі в осіб з нечіткою етнічною самосвідомістю. Ним, зокрема, володіють нащадки іммігрантів і самі іммігранти (якщо вони привезені в дану країну в дитячому віці), що знаходяться в стадії асиміляції. Вони вже не зовсім ототожнюють себе з вихідним етносом, але ще й не злилися з місцевим населенням. У подібних випадках питання про етнічну самосвідомість мало що дає, і питання про походження може бути більш результативним. Чимало складнощів виникає і при визначенні національної приналежності населення, що живе в смузі етнічного кордону або в районі, де мають місце тісні міжетнічні контакти. Люди, які живуть у такій місцевості, часто мають нечітку етнічну самосвідомість, іноді їх походження змішане. Вони взагалі можуть не ототожнюватися ні з якою національністю, а називати себе "місцевими", "тутешніми". І якщо стосовно асимільованих іммігрантів генетичний підхід вельми раціональний, то по відношенню до "місцевих" мало що дасть як зясування їх етнічної самосвідомості, так і походження.

Однак, нечітка етнічна самосвідомість зустрічається все ж нечасто, і тому наявність в переписі безпосереднього питання про національну приналежність, як правило, дає досить надійні відомості про етнічну структуру населення. Звичайно, це не виключає повністю випадків навмисного викривлення у ході проведення перепису даних про етнічний склад населення.

У деяких переписах (головним чином у африканських країнах) замість питання про національність, етнічну приналежність ставиться питання про племя. Поряд з питаннями про національність і етнічну приналежність його можна віднести до числа показників, які дозволяють безпосередньо визначити етнічний склад населення.

До прямих показниками етнічної структури населення тісно прилягає, фігуруюче в багатьох переписах питання про рідну мову. Цей показник дуже обєктивний і в більшості випадків тісно повязаний з етнічною приналежністю. Деякі вчені вважають навіть більш доцільним включати в програму перепису питання не про національну приналежність, а про рідну мову, вважаючи, що остання може обєктивніше відобразити етнічний склад населення.

Дійсно, рідна мова зазвичай збігається з національністю, однак повної кореляції між двома цими показниками немає. Як відомо, не так рідко зустрічаються випадки переходу якоїсь групи людей на мову іншого етносу, при цьому мовна асиміляція не завжди і не відразу супроводжується асиміляцією етнічною. На чужу мову досить часто переходять невеликі національні групи, які живуть в іноетнічному оточенні і у відриві від свого етнічного масиву. Мовній асиміляції частково піддаються етнічні спільності, що живуть в сильному змішуванні з іншими, зазвичай більш крупними народами (наприклад, багато представників таких народів, як мордва чи карели, своєю рідною мовою вважають російську). Дисперсно розселені етноси також часто визнають рідною мовою мову іншого народу. Так, рідною мовою багатьох євреїв є мова тієї держави, де вони живуть. Набагато рідше представники народу, які становить більшість населення країни, переходять на мову менш численної національної групи, вважаючи її престижною.

Складність використання питання про рідну мову для визначення етнічної структури населення полягає ще й у тому, що в світі є багато народів, які розмовляють однією і тією ж мовою. Так, англійською, іспанською, французькою та португальською мовами говорить велика кількість народів. У таких випадках зазвичай доводиться враховувати, з якої країни походить той, хто говорить цією мовою.

При відсутності прямих даних про національну приналежність для визначення етнічної структури населення, крім відомостей про рідну мову, використовуються й інші непрямі показники: розмовна мова, знання інших мов, місце народження, громадянство (підданнство), конфесія, расова приналежність.

Відомості про розмовну мову (або "мову в побуті"), так само як і відомості про рідну мову, дають певне уявлення про етнічну приналежність опитуваного. У більшості випадків люди говорять мовою, яка одночасно є мовою їх національності. Однак розмовна мова ще частіше, ніж рідна, не корелює з національністю. Наприклад, національні меншини часто використовують в якості розмовної мови, переважаючу в країні мову або найбільш престижну. Слід також памятати, що протягом життя люди можуть змінити свою розмовну мову (зрозуміло, що національність від цього не зміниться).

Зміна розмовної мови нерідко відбувається в результаті міграцій, коли людина, потрапляючи в місцевість, де говорять іншою мовою, змушена пристосовуватися до нових умов і перейти на іншу розмовну мову. У деяких, більш рідкісних випадках, розмовна мова окремих груп населення змінюється під впливом зміни мовної ситуації в країні, наприклад, при зміні державної мови. Зазвичай зміна розмовної мови веде до подальшого порушення кореляції між мовної та національною приналежністю. Однак, в окремих випадках, перехід на іншу розмовну мову, навпаки, зближує ці два показники.

У деяких випадках дані про розмовну мову (при відсутності відомостей про національність і рідну мову) можуть сприяти виявленню національних меншин: використання мови національних меншини в якості розмовної служить явним показником того, що ті, хто говорять цією мовою відносяться до відповіднї національної меншини. Таким же свідченням приналежності до національної меншини може служити знання іншої мови, якщо нею є мова національної меншини. Проте, в обох випадках, чисельність цієї національної меншини без притягнення додаткових джерел визначити практично неможливо, тому що частина його представників використовує інші мови.

У цілому можна з упевненістю сказати, що дані про розмовному мову і тим більше про знання другої мови несуть значно менше інформації про національну приналежність населення, ніж дані про рідну мову.

Непрямими показниками етнічної приналежності іноді можуть служити питання про країну народження і про громадянство (підданство). Питання про країну народження зазвичай присутнє в переписах тих держав, де проживає велика кількість іммігрантів. Якщо іммігрант народився в переважно мононаціональній країні, то питання про країну народження дає змогу з великою часткою впевненості визначити його національність. Те ж відноситься і до відомостей про громадянство (підданство).

Громадян однонаціональних країн з достатнім ступенем впевненості можна відносити до основної національності цих країн.

Так, аналізуючи матеріали про країну народження та громадянство, уродженців або громадян Угорщини можна вважати угорцями, Португалії - португальцями, Кореї - корейцями, Японії - японцями.

Якщо ж людина є уродженцем або громадянином поліетнічної країни, то дані про її місце народження або громадянство самі по собі мало що скажуть про її національну приналежністьі. У таких випадках доводиться залучати додаткові джерела, що містять відомості про райони виходу мігрантів або про переважання серед переселенців з тієї чи іншої країни представників певних етносів.

Так, відомо, що з Індії мігрують насамперед таміли, бенгальці, з Індонезії - яванци, малайці та бугі, з Філіппін - ілокі і т.д. Зі сказаного видно, що серед емігрантів не завжди переважають представники основного народу країни, і найбільш рухомими можуть виявитися і менш численні етноси.

Питання про громадянство важко використовувати при визначенні національної приналежності іммігрантів у тих країнах, де натуралізація надзвичайно спрощена і людина вже через рік-два отримує громадянство, і в тих країнах, де, навпаки, існують дуже жорсткі правила натуралізації і громадянство важко отримати навіть дітям переселенців.

До непрямих показників, що дозволяють в окремих випадках визначити національність, відносять також конфесійну приналежність. Зазвичай релігія не є етноутворюючою ознакою, проте в тих випадках, коли якусь релігію сповідує переважно один народ, конфесійна приналежність досить точно визначає національність. Наприклад, переважна більшість іудаїстів - євреї, вірмено-грігоріан - вірмени, несторіан і халдеїв - ассірійці і т.д.

Часто, при визначенні етнічного складу населення відомості про релігійну приналежність використовують у комплексі з іншими даними.

Що ж стосується расової приналежності, то вона може визначати національність лише в обмежених випадках, причому зазвичай лише в поєднанні з іншими характеристиками. Разом з тим треба враховувати, що в деяких країнах поняття "раса" змішується з поняттям "національність". Наприклад, в американських переписах виділяються такі "раси", як китайці, японці, філіппінці, гавайці, корейці та ін.

Програми переписів різних країн помітно відрізняються. Пряме запитання про національну приналежність присутнє в програмах порівняно небагатьох країн. Втім, в однонаціональних державах немає особливої необхідності зясовувати під час переписів етнічну приналежність населення. Однак питання про національність ставиться далеко не у всіх країнах із складною етнічної структурою населення.

До речі, раніше питання про національну приналежність не було передбачено і в типовій програмі перепису, яку рекомендувала ООН. Це питання було вперше включено лише в рекомендації ООН з проведення перепису населення 1970 р., й то в якості факультативного.

Вперше питання про національну приналежність було поставлено в загальнодержавному масштабі в переписі населення Латвії, який проходив в червні 1920 р., і незабаром після цього, в серпні 1920 р., в переписі населення Россіі. Незабаром питання про національність зявляється також в переписах деяких інших країн.

У переписах деяких країн питання про національність адресувалося не до всього населення, а лише до певної його частини.

Є два способи визначення національності: за самосвідомостю і за походженням (по крові). Спочатку, коли питання про національність тільки зявилося в програмах переписів, етнічна приналежність визначалася за генетичною ознакою.

Зараз у більшості країн, що включають в перепис питання про національність, вона визначається за самосвідомостю опитуваних.

Набагато раніше, ніж питання про національність, зявилося у програмах переписів питання про мову. Втім, у різних переписах населення поняття "Рідна мова" визначалося не однаково. В одних випадках воно трактувалося як материнська мова, в інших - як батьківська, мова дитинства, мова, якою думають або вільніше за все говорять, і навіть як улюблена мова. У багатьох країнах ставилося також питання про розмовну мову сімї, господарства, про мову вжитку, мову спілкування. При цьому нерідко в переписах поняття "рідна мова" та "розмовна" сильно зближувалися.

Питання про громадянство (або підданство) традиційне для європейських країн (до речі, ООН рекомендувала його тільки для Європи). Зустрічається воно і в деяких неєвропейських державах.

Набагато частіше в переписах зустрічається питання про країну народження. У деяких же країнах є також і питання про країну народження батьків. Такі питання є в переписах США, Канади, Австралії, Великобританії, тобто країнах з великим числом іммігрантів.

Досить звичне в програмах переписів населення і питання про конфесійну приналежнітсь. Особливо воно характерне для азіатських країн, оскільки в них релігія відіграє дуже важливу роль. Існує питання про релігію і в багатьох країнах Європи, Америки, Австралії і Новій Зеландії, в деяких африканських країнах. Найбільш розгорнута характеристика релігійної структури населення дається в переписах Австралії, Нової Зеландії, Канади та країн Вест-Індії. У більшості інших країн визначаються лише основні деномінації.

Питання про расову приналежність ставилося в США, Бразилії, ПАР і в деяких інших країнах. При аналізі різних переписних показників зазначалося, як за ними можна прямо або опосередковано визначити етнічну належність. У ряді випадків для визначення етнічної приналежності доцільно зіставити дані про мову і дані про релігію. Так, релігійна приналежність дозволяє виділити з англомовного населення англійців (англікан і методістів), шотландців (пресвітеріан) та ірландців (католиків).

При використанні непрямих показників для визначення етнічної структури населення слід памятати, що це досить складна та тонка справа. Потрібно також враховувати, що використання цих покиказників дозволяє в більшості випадків отримати лише приблизні результати. Крім того, в ряді випадків навіть комплексне використання декількох показників не дає можливості виявити деякі етноси.Тому за відсутності в перепису будь-яких прямих або непрямих даних про деякі народи доводиться викорисвувати різні додаткові непереписні джерела: польові етнографічні матеріали, дані приватних статистичних досліджень, спеціальну літературу і т.п.