Українська діаспора і причини її виникнення

Діаспорою називають населення, що живе розсіяно, за межами території національної держави. Українську діаспору умовно поділяють на західну та східну.

Східною діаспорою називають українське населення колишніх республік СРСР (близько 7 млн осіб). З них майже 4,3 млн проживає в Росії (найбільше ца Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 900 тис. становить українське населення в Казахстані, 600 тис— у Молдові.

Західну діаспору (понад 4 млн осіб) утворюють українці, що живуть поза межами колишнього СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн осіб), Канаді (1 млн осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції, Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи можливості навчатися нею у недільних школах.

Діаспора сформувалась в основному за рахунок еміграції з українських земель. В основному інтенсивні потоки емігрантів пояснюються поразками у визвольних змаганнях народу за свою державність або з примусовими виселеннями. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів відбувалася із західних та східних районів України наприкінці XIX — початку XX ст. Спрямована вона була до Канади й США. Три наступні хвилі еміграції мали переважно політичний характер. Вони пройшли після знищення УНР, встановлення радянської влади у Західній Україні (1917—1921 рр.). Наступна хвиля зумовлена подіями Другої світової війни та знищенням Української повстанської армії (кінець 1940-х — початок 1950-х рр.). Четверта — стосується виселення дисидентів (людей, що відкрито виступали проти комуністичного режиму у 1960—1970-і рр.). Окрім того, мільйони українців були депортовані з кінця 1920-х до середини 1950-х рр. на простори Сибіру і півночі Росії.

Із середини 1950-х до 1980-х рр. значна еміграція відбувалася з економічних мотивів. Тисячі молодих людей їхали на освоєння цілинних земель у Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З національних мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 1980—1990-і рр. У середині 1990-х рр. зросла еміграція з України до Росії та західних країн. В останні роки переважаючою є еміграція до західних країн, що сприяє зростанню кількості західної української діаспори.

Частково формувалася українська діаспора й у результаті переділів кордонів, у тому числі й у XX ст.

Національний та етнічний склад населення

Корінним народом на території України є українці. На кінець 1980-х рр. частка українців у населенні держави становила 73%, сьогодні — 77,6 %. Вони є більшістю в усіх областях України.

Представників інших народів, які проживають на території конкретної країни, називають національними (етнічними) меншинами. На території

України їх понад 100. Найчисельнішими серед них є росіяни, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки та ін.

Росіян в Україні проживає понад 8,3 млн осіб, або 17,3 % від усього населення. Сьогодні більшість росіян (88 %) проживає в містах.

Представники інших національностей проживають переважно в районах України, прилеглих до їхніх національних держав. Білоруси живуть на Поліссі, поблизу кордону з Білоруссю, а також у містах Донбасу й Придніпров'я, селах Миколаїв-щини й Криму. Молдавани проживають, в основному, в селах Одеської, Чернівецької, Кіровоградської і Миколаївської областей. Поляки найбільшу частку становлять у населенні міст Житомирської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької областей. Болгари проживають у селах південно-західних районів Одеської області та Приазов'ї.

У західних областях (особливо Закарпатській) поряд з українцями живуть чехи, угорці, румуни, словаки. У Донецькій області проживають греки, у Запорізькій — албанці.

На території України є три корінні національні меншини, тобто ті народи, що проживають на своїй етнічній території. Найбільша серед них — кримські татари, які населяють райони південного Криму. Кількість їх суттєво зросла за рахунок повернення на свою батьківщину з території Казахстану, Узбекистану, куди вони були депортовані у 1944 році. Корінними національними меншинами є також караїми у Криму та гагаузи в Одеській області.

Поряд з єдиними загальнонаціональними ознаками серед певних груп українського населення зберігаються деякі особливості у побуті, мові, традиціях, матеріальній та духовній культурі. Такі складові частини народу називають етнографічними трупами.4 Території, які заселені окремими етнографічними групами чи відрізняються певними культурно-побутовими ознаками населення, називаються етнографічними землями (районами).

Етнографічні групи українців, що найкраще зберегли свою самобутність, проживають у Карпатському регіоні. Це гуцули, бойки, лемки, які утворюють у гірській місцевості своєрідні етнографічні підрайони. У західній частині Полісся проживають поліщуки, а східній — литвини.

Основні показники розміщення населення

Основним показником, який дозволяє охарактеризувати розміщення населення, є середня густота населення. Його визначають шляхом ділення кількості жителів країни чи адміністративної території на їхню площу і розраховують у кількості осіб, що припадає на 1 км площі.

Середня густота населення в Україні на початок 2006р. становила 77,7особи на 1 км2, що більше, ніж середня у світі, але менше, ніжу більшості європейських країн.

На території України населення розміщене нерівномірно. Найбільша середня його густота за підсумками 2005 р. у східних (Донецька — 174, Луганська — 90 осіб на км ) та західних областях (Львівська — 118, Чернівецька — 112 осіб на км2). Високу густоту мають Київська (з Києвом) та Дніпропетровська області.

Найнижча середня густота населення в поліських (Чернігівська, Житомирська, Рівненська, Волинська) і степових (Херсонська, Кіровоградська) областях. У них низька і густота сільського населення.

На густоту населення впливають і особливості демографічних процесів у різних регіонах України, а також внутрішні та зовнішні міграції.

Типи міських поселень. Урбанізація

Містами в Україні називають населені пункти, які мають не менше 10 тис. жителів, причому більшість з них становлять робітники й службовці. Міські поселення, що налічують не менше 2 тис. осіб, а понад дві третини зайнятих працює не в сільському або лісовому господарстві, називають селищами міського типу. Залежно від кількості жителів міста поділяють ньмалі (до 50 тис. жителів), середні (50—100 тис), великі (понад 100 тис). Серед великих виділяють групу міст-мільйонерів, тобто тих, кількість населення яких перевищує 1 млн жителів.

Із розвитком суспільства, особливо промисловості, зростає кількість міст і частка міського населення, поширюється міський спосіб життя. Цей процес називають урбанізацією. Рівень урбанізації оцінюється за часткою міських жителів у загальній кількості населення.

За підсумками 2005р- 68,1 % населення в Україні проживало в містах. Тобто рівень урбанізації порівняно з 1940 р. (34 %) зріс удвічі. Загальна кількість міст в Україні на 2006 р. становить 454 (у 1940 р. їх було 255), а селищ міського типу — 890. Частка міських жителів на початок 2006 р. становила 67,9 %.

Зростання рівня урбанізації відбувається, в основному, за рахунок міграції жителів із сільської місцевості, а також вищого, ніж у селах, природного приросту. Останнє пов'язане з тим, що із сіл до міст мігрує населення переважно молодого й, зокрема, дітородного віку.

Рівень урбанізації в нашій країні має значні територіальні відмінності. Найвищий він у Донецькій, Луганській та Дніпропетровській областях.

Населені пункти класифікують і за функціями, які вони виконують у суспільстві. Зокрема, міста бувають адміністративними, промисловими, науковими, культурними центрами та ін. Частіше вони виконують декілька функцій, тобто є багатофункціональними.

Сільське розселення

Сільський населений пункт характеризується тим, що переважна кількість його жителів зайнята у сільському господарстві. Іншими ознаками сіл є малоповерхова житлова забудова з присадибними ділянками, невелика кількість населення. Виділяють великі сільські поселення (від 2 до 5 тис. жителів і більше), середні (від 1 до 2 тис.) і малі (до 1 тис).

Кількість сільського населення в Україні продовжує невпинно зменшуватись, як і кількість сіл (станом на 2006 р.— 28,6 Тис). Це зумовлено складною демографічною ситуацією. На сьогодні тільки в західних областях країни збереглася значна - кількість сільського населення. Тут його частка становить понад 50 % (крім Львівської області).

На початок XXI ст. в Україні припадало в середньому 50 поселень на 1000 км території. Най-густіша мережа сіл у Львівській (близько 90), Тернопільській, Хмельницькій, Полтавській (65—75) областях. Найрідше сільські поселення розміщені у Херсонській (25 поселень на 1000 км2), Луганській, Запорізькій. Одеській областях, Автономній Республіці Крим (35—40).

Середня людність сільського населеного пункту в Україні становить близько 550 осіб.

Сільські поселення поділяють на сільськогосподарські, несільськогосподарські та змішані.

У сільській місцевості умови проживання та можливості працевлаштування жителів стоять ще гостріше, ніж у містах, тому працездатні люди виїжджають. За підсумками 2005 р. для міського населення коефіцієнт природного приросту становив -5,9 на 1000 осіб, а для сільського — (-11,1). У Чернігівській області цей показник склав -24,5 на 1000 осіб, а разом з механічним — (-31,0). Щоб змінити ситуацію необхідно суттєво підвищувати якість життя в сільській місцевості, створювати ви-сокооплачувані робочі місця тощо. Це неможливо без цілеспрямованої державної підтримки.

Трудові ресурси

Трудові ресурси — це населення працездатного віку (чоловіки від 16 до виповнення 60 років, жінхи від 16 до виповнення 55 років), яке працює або не працює, а також пенсіонери й підлітки, які працюють. Сьогодні в Україні прийнято, беручи до уваги міжнародні підходи, замість поняття "трудові ресурси" для оцінки забезпеченості держави людьми, здатними до праці, використовувати термін "економічно-активне населення". Згідно з підходами Міжнародної Організації Праці (МОП) економічно активне населення — це населення обох статей віком 15—70 років, яке протягом певного періоду пропонує свою робочу силу для виробництва товарів та послуг. До економічно активних належать особи, які зайняті економічною діяльністю, що приносить доход (зайняті), та безробітні, які на цей момент шукають оплачувану роботу.

За даними МОП, економічно активне населення становить в середньому 46 % від всього населення світу, або 3/4 від трудових ресурсів.

За підсумками 2005 р. до економічно активного населення належало 22,3 млн осіб, або 62,2 % від усього населення вікової групи 15—70 років. Із них 20,7 млн (57,7 % вікової групи) — це особи працездатного віку.

Економічно неактивне населення віком 15— 70 років у 2005 р. становило в Україні 13,5 млн. осіб. Значну частку серед осіб цієї групи становлять студенти та люди пенсійного віку.

Рівень зайнятості населення (відношення кількості зайнятого населення віком 15—70 років до всього населення означеного віку) в Україні постійно знижувався, а в останні роки дещо зріс і у 2005 р. становив у середньому 57,7% (53,2% для жінок і 61,9 % для чоловіків).

За період 1990—2005рр. кількість зайнятого населення зменшилася на 4,9 млн осіб. Змінилася також структура зайнятості, якщо частка працівників виробничої сфери зменшилась із 67,2 % у 1990 р. до 51,1 % у 2005 р., відповідно частка осіб, що зайняті у сфері послуг, збільшилася з 32,8 % до 48,9 %. .

До безробітних, за визначенням МОП, належать особи віком 15—70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які не мали роботи (прибуткового заняття), шукають роботу і готові розпочати роботу за наймом або на власному підприємстві.

В Україні в цілому безробітних на початок 2006р. було 1,6 млн осіб, а отже його рівень становив 7,2 %. Найнижчі значення впродовж десяти останніх років цей показник набирав у Вінницькій та Одеській областях та Автономній Республіці Крим — 5—7 %. Найвища частка безробітних (13— 15 %) зафіксована у Хмельницькій та Тернопільській областях.

В Україні застосовується поняття зареєстроване безробіття — безробітні, зареєстровані у державній службі зайнятості. Рівень зареєстрованого безробіття в нашій державі на початок 2006 р. становив 2,7 %. Однак цей показник не враховує приховане безробіття. Суть його полягає в тому, що на багатьох підприємствах кількість працюючих перевищує оптимальну, тобто таку кількість, за якої забезпечується ефективна робота підприємства, або люди не працюють через простоювання підприємства.