1.Принципи і чинники розміщення продуктивних сил.

На основі пізнання законів і закономірностей розробляють­ся принципи розміщення продуктивних сил та розвитку еко­номіки регіонів. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення продуктивних сил, результат наукового пізнання дії закономір­ностей розміщення окремих об'єктів, галузей та територіаль­них господарських комплексів.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення ви­робництва. Суть цього принципу полягає в тому, щоб під час розміщення об'єктів досягалась висока ефективність народно­го господарства. Раціональне розміщення виробництва перед­бачає:

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, енер­гії і води;

• наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосе­редження трудових ресурсів;

• наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;

• ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної си­ровини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;

• обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у ма­лих і середніх містах;

• охорона природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.

Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщен­ня об'єктів передбачає.

• комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки;

• раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої і жіночої статі;

♦ встановлення ефективних виробничих зв'язків між підпри­ємствами;

♦ створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів та на­селених пунктів.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення вироб­ництва передбачає, дотримання збалансованості між виробничи­ми потужностями і обсягом виробництва, з одного боку, і наявні­стю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогос­подарських ресурсів регіону — з другого; дотримання пропор­ційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговую­чими, між добувною і обробною ланками виробництва, а також між виробничою та соціальною сферами тощо.

На основі принципу внутрішньодержавного та міжнародного поділу праці країна і регіони повинні розвивати ті галузі вироб­ництва, для яких складаються найкращі умови: затрати праці є найнижчими і навколишньому природному середовищу завдаєть­ся мінімальна шкода, а їх продукція є конкурентоспроможною і користується постійним попитом на міжнародному та внутріш­ньодержавному ринках.

Принцип обмеженого централізму зумовлює органічне поєд­нання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому перед­бачається створення умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх го­сподарської .

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає фор­мування екологобезпечного типу господарства, раціональне ви­користання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону.

Чинниками розміщення продуктивних сил та розвитку економіки регіонів називають су­купність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця прос­торового розташування окремих підприємств, їх груп і галузей. Розрізняють такі групи чинників: сировинні — кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і вико­ристання, кліматичні, гідрогеологічні, орографічні та ін.; еколо­гічні — природоохоронні, комплексного використання природ­них ресурсів і чинники забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення; технічні — досягнутий і можливий у перспективі рівень техніки і технологій; соціально-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресур­сами, стан виробничої і соціальної інфраструктури; економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність (до­хідність) виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв'язки, економ і ко-географічне і транспортне положення та ін.

Серед природних чинників найсуттєвішу роль відіграють сиро­винний, паливно-енергетичний, водний.

Серед соціально-демографічних чинників особливе місце нале­жить демографічному, трудовому, соціальному та споживчому чин­никам.

Серед економічних чинників необхідно виокремити транспорт­ний, ринкової кон'юнктури та економіко-географічного положення.

Серед технічних чинників провідну роль відіграє науково-технічний прогрес.

Екологічний чинник відіграє вирішальну роль у розміщенні про­дуктивних сил і розвитку економіки регіонів за сучасних умов. Вплив цього чинника надзвичайно посилився, оскільки різко зрос­ли масштаби промислового і сільськогосподарського виробницт­ва.

Наукове обґрунтування найважливіших закономірностей, прин­ципів і чинників є основою вирішення завдань прикладного харак­теру. До основних перспективних напрямів розвитку та вдоско­налення розміщення продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію народного господарства з метою збіль­шення в галузевій структурі наукомістких галузей обробної про­мисловості і галузей споживчого сектору економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення ефективності розміщення нових об'єктів на основі раціонального використання природних ресурсів та відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобез-печного напряму в розміщенні продуктивних сил.

2. Критерії раціонального природокористування. Схеми раціонального природокористування.

Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до вироб­ничої і невиробничої діяльності, їх відтворення та охо­рону.

Природокористування - сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що розглядається в комплексі . Термін «природокористування» вживається, як мінімум, у п'яти основ­них значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ре­сурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний процес праці. В (та­кому розумінні природокористування рівнозначне понят­тю «суспільне виробництво», а з урахуванням невироб­ничої сфери людської діяльності – навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природ­ного середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів і умов конкретної терито­рії (району, окремої країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах. У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористу­вання, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загаль­ні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної з користуван­ням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окре­мому випадку вивчається один і той же об'єкт — процес використання людиною сил і ресурсів природи, але з різ­них боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виді­ляють галузі природоспоживання (теплоенергетику, видо­буток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металур­гію, вугленафтогазопереробку тощо), природокористуван­ня у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гід­ро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна об'єднати в по­няття виробничого (промислового і сільськогосподарсько­го) і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування передбачає виділення п'яти основ­них блоків найважливіших напрямів природокористуван­ня: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають головним структурним ком­понентам природного комплексу — водо-, лісо- і земле­користуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охо­рона природи є необхідною умовою використання її ре­сурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і від-творювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності су­часного виробництва. Одне з центральних місць у регулюванні відносин з при­воду охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково об­грунтованому поєднанню територіального і галузевого уп­равління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, нале­жать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного гос­подарства, а з другого — є ланками територіально-вироб­ничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місце­вих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під промислове, транспортне чи жит­лове будівництво слід виходити не лише з локальних інте­ресів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.