12.1. Особливості регіонального розвитку територій України

На сучасному етапі управління народним господарством передбачається поєднання народногосподарського підходу з розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва.

Економічний район - це цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою, складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку.

В нашій країні, де поки що офіційно не проведено економічне районування, а діє лише адміністративне районування, роль регіону відіграють області та райони. До складу України входять 24 області, Автономна Республіка Крим, два міста республіканського підпорядкування - Київ та Севастополь, 490 районів. Різні території України мають свої особливості та відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному та мовному аспектах.

Нині в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-економічної політики як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем.

Для розв’язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічні заходи для забезпечення ефективного районування.

Аналіз виробничого і трудового потенціалу регіонів України та результатів їх економічної діяльності за останні роки свідчить, що в країні є значні відмінності між регіонами.

За розміром території: при середньореспубліканському показнику 4% на Чернівецьку область припадає 1,3%, Закарпатську - 2,1% , Івано-Франківську і Тернопільську - по 2,3 %. Найбільші області Одеська - 5,5%, Дніпропетровська і Чернігівська - 5,3%, Харківська - 5,2%.

За чисельністю населення: найменше його у Чернівецькій області - 1,9%, Волинській - 2,2%, Тернопільській і Рівненській по 2,4%, Закарпатській - 2,6%, Івано-Франківській - 2,9%. Найбільше населення у Донецької області - 9,9%, Дніпропетровській - 7,4%, Харківській - 6,0%.

За вартістю основних засобів: на Чернівецьку область приходиться 1,2%, Волинську і Тернопільську - по 1,3%, Закарпатську - 1,4%. На Донецьку область приходиться - 12%, Дніпропетровську - 9,9%, Харківську - 7,3%.

За виробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку область припадає 1%, Тернопільську - 1,3%, Волинську - 1,5%, Закарпатську і Херсонську - по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіровоградську - по 1,7%.

Найбільша частка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ - 17,2%, Донецьку область - 12,4%, Дніпропетровську - 8,8%, Одеську - 5,3%.

За виробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, в Тернопільській 0,6%, Закарпатській - 0,7%, Кіровоградській і Херсонській - по 0,8%, у Волинській і Житомирській - по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькій областях - по 1,2%. На Донецьку область приходиться 21,2%, Дніпропетровську - 14,1%, Запорізьку - 8,2%, Луганську - 7,6%.

За виробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області - по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську - по 4,9%, Полтавську -4,8%.

За експортом товарів і послуг: на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську 0,4%, Херсонську і Хмельницьку - по 0,6%, Рівненську - 0,7%, Волинську і Житомирську - по 0,8%, Черкаську 1,1%, Вінницьку - 1,2%.

На Донецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську - 13,5%, м. Київ - 12,3%, Запорізьку область - 6,6%.

За імпортом товарів і послуг: на Чернівецьку і Тернопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську, Черкаську і Рівненську - по 0,8%, Сумську і Чернігівську - по 0,9%, Миколаївську і Луганську - по 1,2%.

На м. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область -7,3%, Донецьку область - 5,9%.

За виробництвом валової доданої вартості в розрахунки на одну особу: при загальному показнику 5,1 тис. грн, у Чернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис. грн, у Закарпатській - на 3,2 тис. грн, у Волинській, Херсонській, Черкаській областях на 3,3 тис. грн, Донецькій - 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську - 6,1 тис. грн, а в м. Києві - на 16,7 тис. грн (табл.18.2).

Таким чином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічних показниках результати значно нижчі середньореспубліканських. Це в основному Західний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.

В той же час деякі регіони - Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківська області вносить вагомий вклад у виробництво валової доданої вартості, виробництво промислової продукції та в експорт продукції. Серед вказаних областей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3 рази перевищує середньореспубліканські показники, а по виробництву промислової продукції це перевищення становить 5,3 рази і по експорту продукції - 4,6 рази. На другому місці Дніпропетровська область.

З однієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає десята частина основних фондів і виробляється шоста частина валової доданої вартості та п’ята частина імпорту продукції в країну, а з іншої - це порушення принципів розміщення продуктивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного становища в інших регіонах країни.

Отже, регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільний бюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантією реальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об’єднуються під дахом центральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі переваги, які їм неможливо одержати поодинці.

Консолідуючим чинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, яка дасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цих можливостей.

Це буде неможливо зробити без надання широких економічних свобод територіям, без залучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так і зовнішніх.

Ефективно розвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіон повинен мати власну програму розвитку, націлену на зростання в усіх галузях господарської діяльності.

Значну роль у розвитку регіонів відіграє управлінський аспект. Покищо управління регіонами складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій на рівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічному зростанню, але потребує змін в законодавстві.

Враховуючи той факт, що регіони (області) України дуже різко різняться за розміром і обсягом виробництва продукції, постає питання про проведення економічного районування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому при проведенні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічного районування з тим, щоб була можливість статистичного моніторингу і розвитку регіонів.