Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.

Сьогодні є визнаним, що з численних внутрішніх та зовнішніх чинників провідним у формуванні і міждержавних, і внутрішньодержавних регіонів є фактор економічного простору. Як фактор простору його визнавали великі філософи Греції (Арістотель, Платон), енциклопедисти Ш. Фур'є та Роберт Оуен, пізніше Адам Сміт та Давид Рікардо, який обґрунтував принцип переваг у між­народній торгівлі та теорію ренти (згідно з місцем розташування). Д. Рікардо, випереджаючи своїх сучасників, довів, що розширене відтворення виробництва можливе лише на основі раціонального міжрегіонального поділу праці та спеціалізації регіонів на вироб­ництві і торгівлі тими товарами, по яких вони мають не абсолют­ні (за А. Смітом), а відносні переваги (які проявляються у нижчих затратах на їхнє виробництво).

Економічна наука почала активно досліджувати питання розміщення і територіальної організації продуктивних сил напри­кінці ХІХ ст. У цей час створювалися засади економічної теорії роз­міщення виробництва, основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер. їхні теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. У 1826 році Йоган Тюнен виклав свої думки у праці "Ізольована держава в її відно­шенні до сільського господарства і національної економії, сутність яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню сільського господарства концентричними колами на­вколо ринку. Альфред Вебер у праці "Теорія штандарта промисло­вості" (1909) обирає як модель ізольоване господарство. У зв'язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розташовується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома "орієнтаціями": транспортною, робочою, агломераційною.

Німецький учений А. Гетнер на початку XX ст. обґрунтував так звану хронологічну (від грецького. choros - місце) концепцію, за якою головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їхньому пізнанні.

У 20-40-х роках XX століття відбувається зміна акцентів у дослідженнях із розміщення господарства. У 1940 році виходить з друку Августа Льоша "Географія розміщення господарства", У якій основна увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розміщення виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств - інтереси всього господарства країни. Важливим при цьому є його твер­дження, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища у господарстві, а й указати шляхи їхнього подолання.

Таким чином, саме наприкінці ХІХ - на початку XX століття у працях учених-"розміщенців" Й. Тютена, А. Вебера та ін. намітився перехід від теорії "точечной" економіки до просторової, а отже, і регіональної економіки.

Такий підхід посилювався протягом XX століття. Ураховуючи вчення про просторову організацію А. Льоша, була розроблена теорія "центральних місць" В. Кристаллера. Його книга "Центральні місця в південній Німеччині" вийшла в 1993 році й отримала всесвітнє визнання. Ця теорія певним чином перегукується та розвивається далі в теорії полюсів зростання. Вона ґрунтується на останніх досягненнях сучасної економічної науки та певним чином пов'язана з ученням М.М. Колосовського про ви­робничо-територіальні комплекси. В Україні теорія полюсів зростання конкретизується в дослідження щодо просторового каркаса розвитку, елементами якого виступають осі розвитку, де зосере­джено значний потенціал зростання. Великий внесок у цю теорію зробили вітчизняні вчені-дослідники з районного планування те­риторії, у першу чергу Д. Богорад, І. Бистряков та інші.

У цілому щодо розміщення продуктивних сил, регіональної економіки, то розвиваються різні теорії. Особливо популярною Наприкінці ХІХ - на початку XX століття була теорія "географічного детермінізму", у якій вирішального значення в розвитку людства надавалося географічному середовищу. На думку "детерміністів", саме воно визначає плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії - "вульгарного географізму" -був Елсворд Хентінгтон, який вважав кліматичні умови основни­ми факторами РПС. Прихильники цієї теорії є і сьогодні.

Теоретичні висновки представників "географічного детер­мінізму" спростовуються досягненнями НТП, які істотно впли­вають на розміщення сировинної бази, сприяють оновленню за­собів виробництва та запровадженню в промисловості нових тех­нологій, форм організації.

Необхідно зазначити, що близьким до цієї теорії є вчення "енвайронменталізм" - течія, що виникла у СІЛА (від анг. Environment- оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці фор­мується залежно від природного середовища. Серед енвайронме-нталістів особливо популярною є теорія кліматичних оптимумів Е. Гантингтона, за якою більш сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У соціалістичних країнах розміщення продуктивних сил відбувалося за жорсткого централізованого планування, що до­зволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими щодо центральних органів управління. Можливості й інтереси регіонів не завжди бралися до уваги, цьо­му яскравий приклад - будівництво Чорнобильської АЕС. Тому в країнах СНД при переході до ринкової економіки таку увагу при­діляють децентралізації - управлінню та регіоналізації, регіона­льній економіці. Водночас у радянській географічній науці сфор­мувалися та інтенсивно розроблювалися плідні як в теоретично­му, так і у прикладному аспектах Концепції території організації господарства, як вчення про виробничо-територіальні цикли та комплекси, теорія економічного районування, учення про систе-мно-поліаспектну структуризацію виробництва та природокористування з виділенням її галузевокомпонентного, функціонально­го, територіального та організаційного виробничого напрямів. В Україні ці дослідження розвивали вчені Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, В.Н. Поповкін, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, Ф.Д. За­ставний, О.І. Шаблій, Л.Г. Руденко та ін.

Межі цих досліджень особливо розширилися в останнє десятиріччя у зв'язку з переходом України до ринкової економіки. Значно підсилився регіональний аспект досліджень, і змістовно вони впритул наблизилися до регіональної економіки.

Особливо інтенсивно почала розвиватися світова, як захід­на, так і східна, регіональна економіка в останні десятиліття XX століття. У вітчизняній науці цей напрям активно розвивається в першу чергу у працях співробітників Інституту регіональних до­сліджень НАН України, а також Інституту географії та Ради з пи­тань вивчення продуктивних сил України НАН України, у прові­дних вітчизняних вузівців країни (М.І. Долішній, В.І. Павлов, М.Д. Пістун, Б.М. Данілішин, Я.Б. Олійник та ін.). У Росії глибокі дослідження у сфері регіональної економіки проводили і прово­дять: В.В. Кістанов, Л.М. Теплеко, Є.І. Силаєв, О.Г. Гранберг, Д.М. Шаригін, О.І. Чистобаєв, С.С. Аротоболевський та ін. На Заході ця наука розвивалася як складова регіоналістики у капіта­льних працях, у першу чергу Уільяма Йзарда. Він зазначав, що регіональна наука робить акцент на дослідженні просторових аспектів людської діяльності та виявленні просторових взаємо­зв'язків не тільки між людьми та їхньою діяльністю, але й між людиною і природою. Однак і він, і його послідовники основну увагу приділяли розробці не теоретичних основ, а методиці та ін­струментарію регіональних досліджень. Це відчутно проявилося, зокрема, на XXIII Міжнародному географічному Конгресі в Москві (1976 р.), у процесі роботи секції "Регіональна географія". Тоді у виступах західних колег визнано було суттєві переваги у створенні теоретичного апарату російськими і українськими вче­ними. У 1993 році в Москві було проведено конгрес Асоціації ре­гіонів і науки (ЗО країн), де особливо широко були представлені доповіді вчених усіх країн СНД, зокрема й України.

До найбільших надбань теоретичних досліджень з регіона­льної економіки (яка і тоді, і сьогодні досить тісно пов'язана з економічною географією) радянських учених, зокрема українсь­ких, можна віднести опрацювання теорій: економічного району­вання, спеціалізації та комплексного розвитку економічних райо­нів, їхнього збалансованого соціально-економічного та екологіч­ного розвитку. Необхідно наголосити, що економічні райони ми Розглядаємо як певний тип внутрішньодержавних регіонів.