1.4.Науково-технічний потенціал

Науково-технічний прогрес - це характерна ознака і рушійна сила розвитку продуктивних сил. Він проявляється через безперервне вдосконалення, покращення, реформування основних складових продуктивних сил суспільства: людини як суб'єкта праці та засобів виробництва, які об'єднують засоби і предмети праці. Тобто прогрес, який з латинською мовою (progressus) означає успіх (рух уперед), забезпечує поступальний рух людства від нижчих щаблів до вищих, тобто висхідний розвиток.

У науковій літературі немає однозначного визначення поняття „науково-технічний прогрес" (НТП). Здебільшого його трактують як поступальний, взаємопов'язаний розвиток науки і тех­ніки, який зумовлений потребами суспільного виробництва та виступає об'єктивною закономірністю його розвитку [36]. Таким чином, НТП об'єднує як науково-дослідну діяльність, так і впро­вадження її результатів у практику. Провідну роль у НТП відіграє наука. Саме від розвитку її фундаментальних (теоретико-методологічних) та прикладних досліджень залежить удосконалення продуктивних сил. У той же час запровадження наукових досягнень у практику через створення нових засобів праці, технологій, залучення чи створення нових предметів праці залежить від техніко-технологічного розвитку, втілення наукових розробок у практику.

НТП лежить в основі розвитку людства і реалізується як два взаємозумовлені типи: еволюційний та революційний. Еволюцій­ний тип НТП властивий цьому процесу протягом усього існуван­ня людства, а форми його виявлення поступово змінюються від найпростіших (наприклад, кам'яні - дерев'яні - металеві засоби праці) до надзвичайно складних, які супроводжують розвиток су­спільства в постіндустріальних країнах. На цьому найвищому щаблі цивілізаційного розвитку в основі НТП лежать інформати­зація та інтелектуалізація виробництва, розвиток генетичної ін­женерії, біо- та космічних технологій, світових комунікаційних мереж тощо.

Декілька разів протягом історії людства еволюційний по­ступ НТП переривався революційним, який докорінно змінював структуру і пріоритети у продуктивних силах через запроваджен­ня в техніку і технології принципово нових, докорінно відмінних від попередніх досягнень наукової думки.

У наш час НТП завдяки своїй всеосяжності та активності впливає так чи інакше на всі сторони життєдіяльності суспільст­ва. Запровадження результатів НТП лежить в основі так званого інноваційного розвитку економіки. Він найбільш виразно проявляється у розвинених країнах і є однією із важливих передумов структурно-технологічних трансформацій у країнах з перехідною економікою. Інноваційний розвиток сприяє економічному зрос­танню країн, а однією з його ознак є перетворення науки у важливу продуктивну силу. НТП забезпечує впровадження іннова­цій, диверсифікацію структури господарства, впливає на актив­ність інтеграційних міжгалузевих процесів. Саме науково-технічна еволюція виробництва лежить в основі підвищення його конкурентоспроможності завдяки оптимізації організаційної структури, перманентному оновленню засобів виробництва, роз­витку високотехнологічних виробництв та сфери послуг, запровадженню все більш удосконалених технологій, інформатизації виробництва, нарощуванню науково-технічного потенціалу краї­ни та її регіонів. Науково-технічний потенціал об'єднує відповід­ні ресурси та засоби науково-технічної діяльності. До його скла­дових, змістовно відмінних одна від одної, можна віднести:

1. організаційно-управлінську з функціями управління та контролю, планування науково-дослідних та дослідно-конструк­торських робіт, їх фінансування тощо.

2. матеріально-технічну, яка об'єднує наукові заклади та орга­нізації, наукове устаткування, обладнання, експериментальні лабо­раторії, проектно-конструкторські бюро та дослідні заводи тощо.

3. кадрову, яка об'єднує академічні, вузівські, галузеві нау­кові кадри: учених, дослідників, конструкторів, допоміжних нау­ково-технічних працівників.

4. інформаційну, яка надає інформаційне забезпечення нау­кового пошуку та науково-технічної діяльності в цілому та здатна До оперативної обробки та надання користувачам потрібної інфор­мації (статистичні установи, ліцензійно-патентні банки та ін.) [56].

Результатом науково-технічного потенціалу є напрацювання нових знань, зокрема щодо виробництва та вдосконалення організа­ційних форм, технологій, засобів виробництва, розширення його асортименту, а також упровадження цих знань у практику.

Потужність та структура НТП вимірюється як якісними, так і кількісними показниками.

Науково-технічний (науково-технологічний, як інколи його називають) потенціал України характеризує:

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій (ННТО) України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській об­ластях (по 7—5 % у кожній). Загалом, у названих регіонах функ­ціонує 949 організацій, або близько двох третин наукових уста­нов України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається в межах 3—2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіо­нах України кількість організацій дещо збільшилася, а чисель­ність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спричинило ви­никнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Частка фахівців, зайнятих виконанням науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) з фундаменталь­них і прикладних досліджень у природничих, технічних, гумані­тарних та суспільних науках змінювалася від 43 % у Миколаївській до 74 % у Полтавській області проти 62 % у середньому по Україні.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення за­гальної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провідних фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. В регіональ­ному аспекті це — Черкаська та Кіровоградська області, де кількість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається в м. Києві (282 науковця на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньоукраїнські показники мають Миколаївська, Запорізька та Львівська області, а найменші — Хмельницька, Рів­ненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинсь­ка і Кіровоградська області (в межах 5—12 осіб). При цьому про­стежується загальне підвищення якісного складу наукових пра­цівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами док­торів та 13,7 % — кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають наступні регіони України: м. Київ — відповідно 5,9 % і 21,2, АР Крим — 3,4 і 16,0, Закарпатська область — 3,2 та 20,6 %. В Київській області частка кандидатів наук становить 18.4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньо український показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне становище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тенденцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання НДДКР, є матеріально-технічна база — основні фон­ди, що знаходяться в розпорядженні наукових і науково-техніч­них організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устат­кування, за допомогою яких здійснюються дослідження та розро­бки. Так, вартість основних фондів наукових організацій пе­ревищує 6,6 млн грн, причому 36,5 % припадає на м. Київ,

14.5 % — на Харківську область, високу частку мають Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одеська області (8,3—4,9 %). На північно-західні регіони (крім Львівської області) України припадає менше 0,2 % загальної вартості основних фондів.

Важливе значення для забезпечення ефективного розвитку на­укової сфери має оновлення її матеріально-технічної бази. Більшість машин і устаткування знаходяться в експлуатації 11— 20 років (52 % усієї кількості), а понад чверть їх — більше 20 ро­ків. На всі види устаткування, які знаходяться в користуванні від одного до п'ять років, припадає лише 6 %. Понад 80 % машин та устаткування, якими користуються 11 років і більше, мають: м. Київ, м. Севастополь, Чернівецька, Херсонська, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Волинська та Черні­гівська області. За питомою вагою нового устаткування (до п'яти років) відзначаються Львівська, Київська, Сумська, Івано-Фран­ківська та Рівненська області.

У формуванні фінансового забезпечення наукової сфери від­булися певні зміни. Затрати на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з усіх джерел фінансування по­рівняно з ВВП у середньому становили по Україні 1,2 % ВВП (у розвинутих країнах — 2,3—3,0 %). Однак по регіонах спосте­рігаються значні відмінності: в м. Києві цей показник складає 7,1 %, Харківській області — 4,0, Миколаївській — 2,1, м. Севастополі, Львівській та Одеській областях — 1,8—1,3 %. Фінансування наукових і науково-технічних організацій Хмельницької, Рівненської, Полтавської, Житомирської областей знаходиться на рівні лише 0,2 %.

В Україні фінансування виконаних НДДКР нині забезпечуєть­ся переважно за рахунок коштів замовників та Держбюджету. Частка Держбюджету стабілізувалася на рівні ЗО %, на кошти за­мовника (зарубіжного і вітчизняного) — майже 60 % усієї суми фінансування. Решту витрат покривають позабюджетні фонди, Держіннофонд, фонди науково-технічного розвитку, власні кошти тощо. Загальні обсяги фінансування в розрахунку на одного працівника ННТО становлять 8,5 тис. грн, і лише Запорізька, Лу­ганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області та міста Севастополь і Київ відрізняються дещо вищим рівнем фі­нансування, тому мають можливість стати в подальшому цент­рами наукового зростання в науково-технічній сфері України.